Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Коли Мікаель закінчив свою розповідь, Харієт трохи посиділа мовчки.

— О Боже, — вимовила вона.

— Ви пропустили вбивство в Уппсалі.

— Я його навіть не шукала. Я була така рада, що батько мертвий і з насильством покінчено. Мені й на думку не спадало, що Мартін… — Вона замовкла. — Я рада, що він помер.

— Я вас розумію.

— Але ваша розповідь не пояснює, як ви здогадалися, що я жива.

— Коли ми розібралися в тому, що сталося, вирахувати це було не так уже й важко. Щоб зникнути, вам неодмінно була потрібна допомога. З Анітою Ванґер ви були найвірнішими подругами, і звернутися ви явно могли тільки до неї. Ви подружилися, коли разом жили влітку в будиночку Готфріда. Якщо ви комусь і довірилися, то тільки їй, а вона саме тоді отримала водійські права.

Харієт Ванґер подивилася на нього з непроникним обличчям:

— А зараз, коли вам відомо, що я жива, що ви збираєтеся робити?

— Я розповім Хенрікові. Він заслуговує на те, щоб про все дізнатися.

— А потім? Адже ви журналіст.

— Харієт, я не збираюся виставляти вас напоказ. У всій цій каші я вчинив стільки посадових злочинів, що, раптом про них стане відомо у Спілці журналістів, мене, мабуть, просто з неї виключать. Одним більше, одним менше — це вже не має жодного значення, а мені б не хотілося гнівити мою стареньку няню, — спробував пожартувати він.

Вона навіть не посміхнулася у відповідь і спитала:

— Скільки людей знає правду?

— Що ви живі? Зараз тільки ви, я, Аніта і моя колега Лісбет. Дірк Фруде знає приблизно дві третини історії, щоправда, він як і раніше вірить, ніби ви померли в шістдесяті роки.

Харієт Ванґер, здавалося, про щось роздумувала, мовчки втупившись у темряву. У Мікаеля знову виникло неприємне відчуття близької небезпеки, і він пригадав про те, що за півметра від Харієт Ванґер, біля намету, стоїть дробовик. Потім він стріпнувся і припинив фантазувати. І змінив тему розмови:

— А як же вам удалося стати вівчарем в Австралії? Я вже зрозумів, що Аніта Ванґер вивезла вас із Хедебю, певно, в багажнику своєї машини, коли наступного дня після аварії відкрили міст.

— Я просто лежала на підлозі, перед заднім сидінням, накрившись ковдрою. Але ніхто навіть не перевіряв машини. Коли Аніта приїхала на острів, я підійшла до неї і сказала, що мені необхідно втекти. Ви правильно здогадалися, що я їй довірилася. Вона допомогла мені і всі ці роки залишалася вірним другом.

— Як ви опинилися в Австралії?

— Перш ніж покинути Швецію, я декілька тижнів прожила в кімнаті Аніти, у студентському гуртожитку, в Стокгольмі. У Аніти були власні гроші, які вона мені щедро позичила. Я скористалася також її паспортом. Ми були дуже схожі, і мені потрібно було лише перефарбуватися на блондинку. Чотири роки я прожила в монастирі, в Італії. Черницею я не була — там є такі монастирі, де можна дешево знімати кімнату, щоб залишитися наодинці й думати. Потім я випадково зустріла Спенсера Кочрана. Він був на кілька років старшим за мене і саме закінчив навчання в Англії та бродяжив Європою. Я закохалася. Він теж. Ото й усе. Аніта Ванґер вийшла за нього заміж у сімдесят першому році. Я жодного разу про це не пошкодувала. Він був чудовим чоловіком. На жаль, вісім років тому він помер, і я раптом зробилася господинею ферми.

— А як же паспорт — хто-небудь мав же виявити, що існують дві Аніти Ванґер?

— Ні, чому ж? Шведка на ім’я Аніта Ванґер замужем за Спенсером Кочраном. Яка різниця, живе вона в Лондоні чи в Австралії? У Лондоні вона — дружина Спенсера Кочрана, що живе окремо від чоловіка, а в Австралії — що живе разом з чоловіком. Системи комп’ютерного обліку Канберри і Лондона не перетинаються. Крім того, я невдовзі отримала австралійський паспорт на прізвище Кочран. Усе працює чудово. Проблеми могли б виникнути, тільки якби Аніта сама зібралася заміж: мій шлюб зареєстровано в шведському реєстрі запису актів цивільного стану.

— Але вона так і не зібралася.

— Вона стверджує, що ніхто не трапився. Та я знаю, що вона відмовилася від заміжжя заради мене. Вона справжній друг.

— Що вона робила у вашій кімнаті?

— Я діяла того дня не надто раціонально. Я боялася Мартіна, та доки він був в Уппсалі, я могла закрити очі на цю проблему. Потім він раптово опинився на вулиці в Хедестаді, і я зрозуміла, що ніколи не матиму спокою. Я вагалася, не знаючи, що для мене краще: розповісти все Хенрікові чи втікати. Коли у Хенріка не знайшлося для мене часу, я почала просто вештатися селищем. Я, звичайно, розумію, що катастрофа на мосту для решти заступила все інше, та тільки не для мене. У мене були свої проблеми, і я майже не звернула уваги на аварію. Все здавалося якимсь нереальним. Потім я натрапила на Аніту, яка мешкала в маленькому будиночку у дворі в Герди та Олександра. Саме тоді я й наважилася просити її про допомогу. Я залишилася в неї, не сміючи вийти на вулицю. Однак мені було необхідно взяти з собою одну річ — я записувала все, що відбувалося, до щоденника, та й з одягу дещо було потрібне. Аніта все мені принесла.

— Гадаю, вона не змогла не піддатися на спокусу прочинити вікно і подивитися на місце аварії.

Мікаель ненадовго замислився.

— Я все-таки не розумію, чому ви не пішли до Хенріка, як мали намір.

— А як ви гадаєте?

— Гаразд і не знаю. Я переконаний, що Хенрік би вам допоміг. Мартіна було б негайно знешкоджено, і Хенрік би вас не виказав. Він організував би все тактовно, за допомогою якої-небудь форми терапії чи лікування.

— Ви не зрозуміли, що сталося.

До цієї миті Мікаель обговорював тільки сексуальне насильство Готфріда над Мартіном, залишаючи питання про роль Харієт відкритим.

— Готфрід посягав на Мартіна, — обережно сказав Мікаель. — Я маю підозру, що він замірявся і на вас так само.

Обличчя Харієт Ванґер залишалося незворушним. Потім вона глибоко зітхнула і сховала лице в долоні. Буквально за три секунди поряд з нею опинився Джеф і запитав, чи все гаразд. Харієт Ванґер поглянула на нього і слабо всміхнулася. Потім вона здивувала Мікаеля: підвелася, обійняла свого studs manager і поцілувала його в щоку.