Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Бо Бог всеблагий.

Вже небеса мене чекають,

Там місця вистачить для всіх.

Безсмертнії хвалу співають.

Не переможе мене гріх!

«Ти бач, якої він заспівав!», — сердито подумав Легрі. — «Треба його поставити на місце», — і він, під’їжджаючи до Тома, замахнувся на нього батогом.

— Агов, негре вошивий! Ніч надворі, а ти тут іншим неграм спати не даєш своїми пісеньками. Стули свого писка і шуруй спати!

— Слухаюся, господарю, — спокійно відповів Том, підводячись із землі.

Така спокійна покірність Легрі просто розлютила. Він наступав просто на невільника і щосили бив його батогом куди попало.

— На, маєш, скотино! Буде він мені тут із себе святого корчити!

Томові було боляче, але він залишався спокійним. Легрі зрозумів, що цього негра залякати йому не вдасться ніколи. Деспотичний господар аж здригнувся від цієї думки і круто повернув коня, а раб покірно пішов зализувати рани до своєї халабуди.

Хто з них у цей момент був більш нещасним — побитий хворий раб чи здоровий владний господар? Легрі раптом подумав, що між ним і його жертвою стоїть Бог — інакшого пояснення Томової терпеливості він не знаходив. Цей покірний, скромний раб своїм мовчанням і незворушністю будив у ньому диявола, який запитав колись Божого сина: «Хто ти такий, Ісусе Назарянине, що випробовуєш нас дочасно?»

Том заспокоївся, але не збайдужів. Навпаки, він ще більше почав піклуватися про своїх товаришів, використовуючи кожну, навіть найменшу нагоду, щоб підбадьорити їх, допомогти чимось, поділитися своєю вірою. Він робив це дорогою на поле і з поля, іноді під час роботи, за вечерею… Спочатку ці жалюгідні істоти, які майже втратили людську подобу, не розуміли Тома. Але минали дні, тижні і місяці, і ця людина завоювала повагу і любов у своєму оточенні. Чи не диво, до них повернулися людські почуття! Як же йому це вдалося, незрозумілому мовчуну? Він просто жив так, як відчував: завжди був готовий допомогти, нічого не вимагаючи взамін, вдовольнявся найменшим і навіть тим найменшим ділився радо. Він поступався своєю ковдрою хворим жінкам у холодні ночі, підкладав бавовну у кошики тим, кому вони здавалися бездонними, не переймаючись, що його власний кошик буде напівпорожнім. Така послідовно жертовна Томова поведінка, чи то пак такий його стиль життя поволі зробили своє: ним захоплювалися, як вождем.

Коли сезон збору бавовни минув, невільникам знову дозволили не працювати по неділях. Багато жінок і чоловіків приходили до Тома, як до священика, щоб почути слово Боже. Він зачитував їм фрази із Біблії, більшість яких цитував по пам’яті. Якби не заборона Легрі, то тут, у селищі, утворилася б християнська церква із молитвами і співанням гімнів. Проповідник був, парафіяни теж, от тільки сам Бог тут був заборонений. За такі молитовні зібрання Легрі карав суворо, тож слово Боже ширилося з уст в уста, від серця до серця. Неможливо висловити радість, яку відчували ці зачерствілі серця, дізнаючись про Христа-спасителя і про Царство Небесне. Місіонери стверджують, що представники негритянської раси найбільш сприйнятливі до християнського вчення.

Навіть замучена, зневірена мулатка, яку купив Легрі на одному аукціоні разом із Томом, відтанула. Одного разу Том допоміг їй донести свій кошик із поля до ваг, всю дорогу нашіптуючи їй на вухо молитву «Царю Небесний».

Навіть дика, напівбезумна Кассі заспокоювалася в присутності Тома, хоча вона й досі не облишила задум помсти своєму мучителю — за себе і за всіх, чиє життя він перетворив на очікування смерті.

Одного разу вночі, коли всі мешканці невільницького селища вже спали, Том прокинувся від якогось шарудіння надворі. У маленькому віконці він побачив обличчя Кассі. Вона кивком голови попросила його вийти надвір. Це відбувалося близько другої години ночі, проте було досить світло від сяйва зір і місяця. Очі Кассі горіли запальним світлом — кудись зник їх тьмяний, важкий, непорушний погляд.

— Іди сюди, Томе, — прошепотіла вона, кладучи руку йому на плече. В цій маленькій руці відчувалася величезна сила. — Ходи, я маю тобі щось сказати.

— Щось трапилося, місіс Кассі? — тривожно запитав Том.

— Томе, ти хочеш стати вільним?

— Цей благословенний час настане, місіс Кассі, — відповів Том.

— Ти не розумієш! Його не треба чекати. Волю можна отримати сьогодні, зараз же! — палко говорили вона. — Ходімо, допоможеш мені!

Том не розумів, чого вона від нього хоче, тому вагався.

— Ходімо! — повторила Кассі, не відвертаючи від нього погляду. — Він міцно спить. Я підсипала йому в склянку снодійного. Шкода, що замало, якби трохи більше — не довелося б тебе просити. Пішли! Ті двоє понапивалися до безпам’ятства… Двері до його кімнати не зачинені… Там я припасла сокиру… Я б і сама його… Та боюся, сили забракне. Швидше!

— Ні, місіс Кассі, ні! — рішуче відмовився Том, стримуючи її.

— Ти лишень подумай, скільки нещасних стануть вільними! — вигукнула вона. — Ми підемо звідси геть, надибаємо на якийсь острівець серед боліт і заживемо там спокійно. Так робили і до нас. Якщо вибирати, то чи може бути життя гірше, ніж наше?

— Ні! — повторив Том. — І ще раз ні! Добра злом не здобудеш! Я краще відрубаю собі правицю, ніж вб’ю людину — це страшенний гріх!

— Тоді я зроблю це сама! — заявила Кассі.

— Місіс! — вигукнув Том, падаючи перед нею на коліна. — Благаю вас, не продавайте дияволові душу! Треба терпіти, чекати!

— Ще чекати? Ще терпіти? — обурилася вона. — Я від цього чекання вже поволі втрачаю розум, а серце моє розривається на шматки. А скільки ми всі вже від нього витерпіли, скільки настраждалися?! Та ти сам мало натерпівся? Він же крапля за краплею випив майже всю твою кров! Я таки виконаю цю місію — час розплати для нього настав.

— Не треба! — Том міцно стиснув її руки у своїх. — Не треба! Бережіть свою душу від гріха! Спаситель не проливав чужої крові, лише дозволив пролити свою, заради нас усіх, недостойних такої жертви. Господи, навчи нас, як любити своїх ворогів!

— Любити?! — Кассі злісно зблиснула очима. — Любити таких?! Це ж іти проти людської природи!

— Так, місіс Кассі, ви праві! Але Господь щедрий і милостивий, він дарує нам перемогу над самими собою! Той, хто щиро полюбить усіх, незалежно від їхнього ставлення, хто буде молитися за ворогів, той переможе! Слава Господу! Алілуя! — Вимовивши це тремтливим голосом, крізь сльози, чорний, як ніч, раб освітив своїм поглядом небо.

О Африко! Ти останньою пізнала того, чию голову увінчують терни, чиє тіло обмите кров’ю, хто був розіп’ятий на хресті. Але ти прийняла його усім серцем, і тебе чекає перемога — ти будеш