Читати книгу - "Світанок"

— Може, — я вдала, що погоджуюся. — Час вертатися додому. Нема часу.

Едвард узяв мене за руку, і ми побігли.

Алісина записка не додала мені надії. Якби був хоч якийсь шанс уникнути бійні, Аліса б зосталася. Я не бачила інших варіантів. Отож мені вона давала щось інше. Не вихід. Але чого, на її думку, я потребувала? Може, шансу урятувати дещо? Чи було щось, що я й досі могла урятувати?

Поки нас не було, Карлайл та решта родини не сиділи склавши руки. Ми були відсутні щонайбільше п’ять хвилин, а вони вже готувалися вирушати в дорогу. У кутку сидів Джейкоб, знову в людській подобі, Ренесма була в нього на колінах, і вдвох вони спостерігали за нами розширеними очима.

Розалія змінила шовкову тісну сукню на міцні джинси, кросівки та цупку сорочку на ґудзиках, яку туристи зазвичай вдягають у довгі походи. Есме була вдягнена схожим чином. На журнальному столику стояв глобус, але вони вже вивчили його, просто чекали на нас.

Зараз атмосфера була не такою напруженою, як нещодавно; вони почувалися ліпше, коли мали щось до роботи. Всі їхні сподівання покладалися на Алісині напучування.

Я поглянула на глобус і подумала: куди ж вирушимо спершу?

— Ми маємо залишитися тут? — запитав Едвард, подивившись на Карлайла. У голосі його не було радості.

— Аліса сказала, що нам слід показати людям Ренесму, причому показати дуже обережно, — мовив Карлайл. — Отож ми відсилатимемо всіх, кого знайдемо, до вас; а ти, Едварде, найкраще впораєшся з цим мінним полем.

Едвард коротко кивнув, але радості не виявляв.

— Вам доведеться багато поподорожувати.

— Ми розділимося, — відповів Еммет. — Ми з тобою полюватимемо на кочівників.

— А вам і тут буде чим зайнятися, — сказав Карлайл. — Зранку приїде Танина родина, і вони й гадки не мають навіщо. По-перше, вам слід переконати їх, щоб вони не зреагували так само, як Ірина. По-друге, треба з’ясувати, що Аліса мала на увазі, кажучи про Єлизара. А наостанок треба дізнатися, чи згодяться вони лишитися свідчити на нашу користь. А щойно прибудуть інші, все почнеться спочатку… якщо нам узагалі вдасться когось умовити приїхати, — зітхнув Карлайл. — Можливо, ваше завдання буде найтяжчим. Ми постараємо вернутися вам на допомогу, тільки-но зможемо.

Карлайл на секунду поклав Едвардові руку на плече, а тоді поцілував його в чоло. Есме пригорнула нас обох, а Еммет нас обох штурхнув у плече. Розалія змусила себе усміхнутися до нас із Едвардом, послала повітряний поцілунок Ренесмі, а до Джейкоба на прощання скривилася.

— Щасти, — побажав їм Едвард.

— І вам, — сказав Карлайл. — Нам усім удача не завадить.

Я дивилася, як вони виходять за двері, шкодуючи, що сама не відчуваю тої надії, яка підтримувала їх, а ще бажаючи залишитися наодинці з комп’ютером хоча б на декілька секунд. Я мала з’ясувати, хто такий цей Дж. Дженкс, що Аліса так намагалася приховати його ім’я від усіх, крім мене.

Ренесма крутнулася в Джейкоба на руках і торкнулася його щоки.

— Я не знаю, чи приїдуть Карлайлові приятелі. Сподіваюся на це. Бо зараз нас якось зовсім мало, — промурмотів Джейкоб до Ренесми.

Отож, вона все знала. Ренесма вже чудово розуміла, що відбувається. Правило імпринтингу «закоханий-вовкулака-дасть-коханій-усе-що-вона-забажає» почало мене драт увати. Може, вберегти її від знання все-таки краще, ніж відповідати на її питання?

Я уважно вдивилася в її обличчя. Вона не здавалася переляканою, тільки схвильованою і дуже серйозною, коли у свій мовчазний спосіб перемовлялася з Джейкобом.

— Ні, ми не можемо допомогти, нам слід залишатися тут, — вів далі він. — Люди приїдуть, щоб побачити тебе, а не довколишні краєвиди.

Ренесма нахмурилася до нього.

— Ні, мені не доведеться нікуди йти, — відповів він. Тоді поглянув на Едварда — його обличчя вразив здогад, що він може помилятися. — Чи доведеться?

Едвард завагався.

— Давай, кажи, — напруженим голосом заохотив його Джейкоб. Він теж був уже на межі, як і ми всі.

— Ті вурдалаки, які приїдуть сюди, не такі, як ми, — пояснив Едвард. — Тільки Танина родина, крім нашої, має повагу до людського життя, проте й вони не надто високої думки про вовкулак. Може, буде безпечніше…

— Я про себе можу подбати сам, — перебив його Джейкоб.

— Безпечніше для Ренесми, — провадив Едвард, — якщо шанси, що в її історію повірять, не будуть затьмарені нашою спілкою з вовкулаками.

— Отакі друзі. Вони повернуться до вас спинами тільки через те, з ким ви водитеся?

— Гадаю, за нормальних обставин вони до цього нормально б і поставилися. Але ти маєш розуміти — прийняти Нессі ні для кого з них не буде легко. То навіщо робити це ще важчим?

Вчора увечері Карлайл пояснив Джейкобові правила стосовно безсмертних дітей.

— А ті безсмертні діти були справді такі некеровані? — запитав Джейкоб.

— Ти не можеш навіть уявити глибину ран, які вони полишили у вурдалацькому колективному підсвідомому.

— Едварде…

Мені й досі було дивно чути, що Джейкоб вимовляв Едвардове ім’я без гіркоти в голосі.

— Я знаю, Джейку. Я знаю, наскільки тобі важко триматися від неї на віддалі. Ми побачимо на місці — поглянемо, як вони взагалі на неї реагуватимуть. У будь-якому разі наступні декілька тижнів Нессі здебільшого зберігатиме інкогніто. Вона залишатиметься в нашому будиночку, допоки не прийде час представити її. І якщо ти триматимешся на безпечній відстані він цього будинку…

— З цим я упораюся. Отож уже зранку ми матимемо гостей, ага?

— Так. Це найближчі наші друзі. У цьому разі, либонь, буде краще, якщо ми від них узагалі нічого не приховуватимемо. Ти можеш зоставатися тут. Таня все знає про тебе. Вона навіть знайома з Сетом.

— Так, це правда.

— Ти маєш розповісти Семові, що відбувається. Що в лісі скоро можуть з’явитися незнайомці.

— Вірно підмічено! Проте після вчорашніх подій я маю повне право мовчати й не попереджати їх…

— Зазвичай дослухатися до Аліси — єдиний правильний вихід.

Джейкобові зуби скреготнули, і я бачила, що він цілком поділяє Семову думку про те, як учинили Аліса та Джаспер.

Поки вони розмовляли, я рушила до вікон у двір, намагаючись удавати хвилювання й відстороненість. Не так уже й важко було це зробити. Я сперлася головою об стіну, яка розділяла вітальню й кухню (саме тут стояв комп’ютерний столик). Я пробіглася руками по клавіатурі, й далі визираючи у вікно на ліс, наче роблю це несвідомо. Цікаво, а вампіри взагалі роблять щось несвідомо? Мені здавалося, ніхто особливо не придивляється до мене, але я не хотіла озиратися, щоб перевірити. Монітор спалахнув і ожив. Я знову пробіглася пальцями по клавіатурі. Потім побарабанила пучками по столу, ніби