Читати книгу - "Засвіти"

любого палко горнулась...—

завели свати й бояри весело-журну пісню, і він, пересиливши в собі судому, змахнув непрошену сльозу і заслухався. На душі було таке полегшення, така радість від отієї рідності, хвилюючої і щирої теплоти, що аж очі світилися ними. Проте і печаль не забарилася, бо подумав, що десь далеко виглядає його Чернігівчанка Танка, яку вивіз лише з душею з-під Мохнача тоді, як допомагав подоланим потугами Вишневецького українським козакам... Вивіз, не поховавши навіть вбитих тоді побратимів...

А вже вечір сіється у вікні, А вже любі гістоньки весільні, Красне сонце перстенем впало в став, І княженько мед пити перестав: А вже сонце хилиться до латать, Молоді вже спатоньки йти хотять, Бо в поле, де вислалась ковила, Лебідонька лебедя повела...—

співають дружки й світилки, виходячи з-за столу з запаленими яровосковими свічками, попереджаючи тим весільників і челядь про кінець свята. Переждавши струмінь потоку надвір, в хату бучною ватагою вступили бандуристи, скрипалі, сопілкарі та бубнії. Задзвеніла, запищала, загула раптом голосиста музика на всю хату, загупали бубнами і ногами по помості з останніх сил весільники, витівали переборні викрутаси танцюристи...

Не втерпів тепер і пішов у танок, розвівши руками, і Корній, його підтримала, попливши коливом під схвальний гамір челяді і відтиснувши молодших, стара Катерина. Услід старій, розіпнувши з-перед себе весільну хустку, з кола вискочила і дрібно застукала закаблуками в підлогу перед колишньою матір’ю Домна, аж малий Орищин Остапко зареготав у вікні. Завирував-запалав, закрутився звабами весільний кінець, ніби багаття розпалилось: одні ішли в круг, інші — виходили, віддихуючись, і діти, обсівши вікна, не встигали запам’ятати всіх. Та вінцем усьому, посоромивши челядників, був танок Христини і Оришки, що, звільнившись врешті від піклувань коло столів, носилися, хуткі й нечутні, на заздрість молодим невтомно, не послухавши ні вдавано грізних кивків старої Катерини, ні докірливих поглядів та хитань головою Мотрі, ні намагань Сабрі, що хапався за дружину, спиняючи. Тільки й спинилися, як челядь, трохи вгамувавшись, під рокіт струн, виспіви сопілок та розпач скрипок і гомони бубнів завела подячну співанку:

...Ой спасибі, матінки й батіньки, Бояри, дружечки й сватоньки,— За віночки руто-зеленії, За шишечки, жаром паленії, За калину червоноглідку, За меди й багаті наїдки, За любистки й м’яту кудряву, За хрещений барвик — на славу, За весільну торжицю любу, За княжат, що дали до шлюбу!..

І тільки обірвалася ота прощальна пісня, як наперед вийшов старий музика з бандурою, кілька разів розмашисто навсібіч поклонився і, вихиливши з товаришами піднесені по звичаю молодими їм поставці, гукнув речитативом:

Молодим вже спати йти впору, Нам — вертатись до рідного двору, Бо у нас що не хлопець — то й Сава!.. Що козак, то і лицарству слава!.. Прощавайте, дай діток вам боже... А нам грати хрестини їм гоже!..

Надворі вже зовсім стемніло, як весільники й челядь поволі опорожнили подвір’я, виносячи на всі боки шляхами охриплі пісні, гамір та гомін.

— Хіба не ви будете в покої? — здивовано запитала Мотря Сірка, почувши, що той переконує Артема лишатися там.

— Ми на сіні, ма-мо,— вимовляючи отак вперше це ім’я, заїкнувся зять.

— Доню? — докірливо і запитливо глянула вона на Софію, ледве стримуючи сльозу образи.

— Там Артем з Мокриною будуть!.. Побратим же... і не дома, то по-божому і належить так,— перехрестилася побожно дочка, незаперечно підтримавши Івана, і понесла в оберемку свою постіль з хати.

— По-божому,— прошепотіла невдоволено Мотря.— Оце ж і почалося вже,— сплеснула вона тихо руками і застигла коло убруса, якого почала була стягати зі столу.

— Чи вам, паніматко, не все одно? — попробувала заспокоїть її Домна, несучи надвір ослона.— Хай уже де хотять...

— Тобі, свашко, що?.. Куди