Читати книгу - "Дивний світ"

Ми спустились до берега ріки. Тут на піщаній мілині побачили величезну кількість антилоп та буйволів, які вночі приходили на водопій. Квалі знайшов слід невеликого носорога.

Я звелів розшукати брід, але чорні воїни, ледве ступивши у воду, із зойками вискочили на берег. Ріки кишіли крокодилами.

Джонсон вказав мені на темні колоди, які непорушне лежать на протилежному березі ріки.

— Що це? — не зрозумів я.

— Також крокодили, пане професоре, — не без єхидності відповів мисливець. Він підняв свого штуцера, прицілився і вистрілив.

Одна з колод підстрибнула і закрутилась на місці, звиваючись у спіраль і знову розпрямляючись, решта зникла у воді. Рухи пораненого крокодила ставали все повільнішими, і, нарешті, він затих.

Чорні воїни переможно закричали, а потім почали танцювати навколо Джонсона, підстрибуючи на зігнутих ногах і вдаряючи в землю ратищами своїх списів.

— Чудовий постріл, — похвалив я. — Цікаво, куди ви цілились?

— Туди ж, куди й влучив. В око.

Це було майже неймовірним: влучити в око крокодилу з віддалі добрих ста п'ятдесяти метрів, Я поглянув на старого мисливця з захопленням.

— Це феноменальний постріл. Ніякий тиранозавр нам не страшний.

— Дрібниці, — сказав Джонсон.

Тільки Персі Вуфф був незадоволений.

— Нащо було стріляти, — бурчав він. — Так наполохаєте більшу дичину.

— Більша дичина не злякається, — спокійно заперечив Джонсон. — Вона ще не знає, що таке постріл. А сьогодні треба шуміти, щоб дізнатись, кого ховають прибережні зарослі. Не за куріпками приїхали.

Персі пробурчав щось крізь зуби. Останнім часом він все частіше огризався півголосом, бурмочучи незрозумілі слова.

Ми цілий день лазили по прибережних зарослях. Багато разів переходили вбрід мілкі протоки, «прочесали» очерети на березі озера, але не зустріли нічого, крім крокодилів і змій.

Минуло ще кілька днів. Порадившись, ми вирішили розділитись на групи, щоб охопити більшу площу. Я взяв собі за помічників Квалі і ще двох чорних воїнів — Н'Кора і Мулу. Це були стрункі, веселі хлопці з приплюснутими носами і товстими губами, дуже схожі один на одного. Вони були прикрашені хитромудрою татуїровкою, що нагадувала малюнки художників-абстракціоністів.

Вчотирьох сходили великий кусок саван та берега на південний схід від табору. Надіялися, що знову почуємо дивні голоси «злих духів». Однак очерети мовчали.

Я вже кілька разів пропонував повернутися до головного табору і шукати там, де ми вперше почули голоси «злих духів», але' Квалі твердив, що на успіх можна розраховувати тільки тут, біля озера.

— Чекати, начальник, треба чекати, — наполягав він.

І ми продовжували пошуки в районі озера…

Настала чергова неділя. Персі Вуфф і Джонсон залишилися в Таборі, а я вирішив зробити невеликий маршрут по долині ріки вище водопаду, щоб оглянути геологічний розріз плато. Квалі охоче погодився супроводжувати мене. Я озброївся карабіном, пістолетом і геологічним молотком, Квалі повісив за спину рюкзак, і ми вирушили.

Я оглядав оголені скелі, коротко описував їх. Квалі відбивав зразки. Відійшовши кілометрів десять від табору, ми влаштували привал. Їли м'ясо смажених качок і запивали холодною водою з джерела. Потім я приліг у тіні скелі і непомітно задрімав. Розбудив мене Квалі.

— Дивись, начальник, — сказав негр, простягуючи якийсь блискучий предмет. — Квалі знайшов це в камінні.

Він тримав у руках рештки кінокамери. Камера була розплющена, немов по ній били важким каменем. Касети не було. Збоку збереглась фабрична марка «Вільд, 1957 рік».

— Де ти її взяв?

— Підемо, Квалі покаже.

Неподалік від місця, де лежала камера, я знайшов серед каміння осколки об'єктива.

Квалі, побачивши, що знахідка зацікавила мене, продовжував пошуки. Незабаром я почув його крик. Негр сидів метрів за десять вище від мене, під самісіньким обривом. Над ним громадилася майже вертикальна стіна ущелини. Квалі щось показував. Я піднявся до нього, і він простягнув розплющене кільце об'єктива.

— Тут лежало, — пояснив Квалі, показуючи пальцем, де підняв кільце.

Я роздивився і… зрозумів.

— Апарат кинутий звідти, — мовив я, — з обриву. Він пролетів над рікою, вдарився тут, розбився, кільце залишилось, апарат же відскочив до каміння.

Квалі закивав головою.

Ми перейшли ріку — і подерлися на крутий схил.

Через кілька хвилин ми стояли на краю ущелини, над тим місцем, де Квалі знайшов кінокамеру. Тут простягався зелений лужок, оточений химерними червонуватими скелями.

Квалі підняв великий камінь і шпурнув в ущелину. Камінь пролетів над рікою, вдарився об карниз, на якому було знайдено кільце об'єктива, розбився, і осколки скотились до того місця, де лежала кінокамера.

— Все правильно, — мовив я.

На краю лужка ми знайшли залишки вогнища.

— Коли його палили? — запитав я свого супутника. Квалі замислився. Він розсунув молоду траву, що вже виросла на попелищі, розтирав у пальцях перемішаний з попелом червонуватий грунт. Знайшов кілька вуглинок, спробував їх на зуб.

— Місяць п'ять-шість разів встиг народитись, — сказав він нарешті.

Ця дата співпадала… Тепер треба було переконатися, що нещасний Грдичка справді був тут з другим білим.

— А чи не скаже Квалі, скільки чоловік палили це вогнище? — спитав я.

Молодий негр похитав головою. Потім почав повзати по лужку, досліджуючи попелище. Я, старанно обшукавши поляну і не знайшовши нічого цікавого, сів на камінь і чекав.

Нарешті Квалі підвівся і підійшов до мене.

— Квалі думай так. Люди тут були два рази. Квалі знайшов друге вогнище. Один раз був два білий і негри. Другий раз— два білий. Один білий курив люлька, Другий — папіроса, ось, — Квалі простягнув мені паперовий мундштук, на якому можна було розібрати малюнок чеського лева і напис «Брно».