Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

Емі цілковито мала рацію.

Може, для мене немає доброго закінчення.

Емі токсична, але все-таки я не можу уявити світ цілковито без неї. Ким я буду, якщо вона просто зникне? Мене більше нічого не цікавило. Але її варто було приструнити. Емі у в'язниці — це вдале закінчення. У клітці, де не може завдавати мені шкоди, але я можу навідуватися до неї час до часу. Чи принаймні уявляти її. Пульс — мій пульс — який десь там і далі б'ється.

Саме я мушу її туди запроторити. Це — мій обов'язок. Так само як, за її словами, Емі оживила найкращу версію мене, я мушу взяти на себе провину, що оживив божевілля в ній. Є мільйони чоловіків, які б кохали й поважали Емі, підкорялися їй і вважали себе щасливчиками. Впевнених, зарозумілих, справжніх чоловіків, які б не змушували її вдавати когось іншого, а лише бути ідеальною, суворою, вимогливою, геніальною, творчою, цікавою, шаленою жінкою з манією величі.

Чоловіків, здатних обожнювати свою дружину.

Чоловіків, здатних підтримувати її здоровий глузд.

Історія Емі могла розвиватися за мільйоном інших сценаріїв, але Емі зустріла мене — і сталося багато поганого. Тому саме я маю її зупинити.

Не вбити, але зупинити.

Запхати її в одну з тих кліток.

Емі Елліот-Данн

П'ять днів після повернення

Я знаю, тепер вже знаю, що з Ніком варто бути обережнішою. Він уже не такий сумирний, як раніше. Щось у ньому наелектризувалося — увімкнувсь якийсь перемикач. Мені це подобається. Але варто вжити запобіжних заходів.

Вжити ефектних запобіжних заходів.

Ці заходи вимагають часу. Але я вже робила таке раніше — планувала. Тим часом ми зможемо попрацювати над відновленням наших стосунків. Якщо це його так бісить, то ми будемо щасливим подружжям.

— Тобі доведеться постаратися, щоб знову покохати мене,— кажу йому я наступного ранку після того, як він мене мало не вбив. Це Ніків тридцять п'ятий день народження, але він про це не згадує. Мій чоловік отримав уже достатньо моїх подарунків.

— Я пробачаю тобі минулу ніч,— повідомляю я.— Ми обоє пережили чималий стрес. Але тепер тобі знову доведеться почати докладати зусилля.

— Я знаю.

— Усе має змінитися.

— Я знаю,— каже він.

Насправді він не знає. Але дізнається.

Мої батьки приходять щодня. Ренд, Мерібет і Нік осипають мене увагою. Підсувають подушки. Всі бажають підсунути мені подушку. Ми всі піддалися масовому психозу, в якому зґвалтування й викидень залишили мене постійно недужою і слабкою. Тепер у мене крихкі кісточки, як у горобчика, і тримати мене потрібно ніжно, бо можу зламатися. Отож я переважно лежу, заклавши ноги на сумнозвісну оттоманку, або акуратно ходжу кухнею, де пролилася калюжа моєї крові. Ми маємо добре про мене піклуватися.

Однак з іншими людьми Нік спілкується навдивовижу напружено. Він наче готовий щомиті все розбовкати. Наче його легені аж розпирають ті слова, які він хоче сказати про мене,— згубні слова.

Я усвідомлюю, що Нік мені потрібен. Реально потрібен, щоб підтвердити всю мою історію. Щоб зупинити всі звинувачення й заперечення, визнавши, що то зробив він: кредитки, товари у повітці, збільшення страховки. Інакше зі мною довіку залишиться цей присмак непевності. Зосталося всього кілька незакінчених справ, і ті справи — це люди. Поліція й ФБР порпаються у моїй справі. Боні просто мріє про мій арешт. Але вони так напартачили раніше, що тепер видаються просто йолопами і не можуть чіпати мене без доказів. А доказів у них немає. У них є Нік, який присягається, наче не робив усього того, що робив за моїми словами, і це небагато, але більше, ніж хотілося б.

Я навіть готова до появи моїх друзів з Озарку — Джефа та Грети, які можуть захотіти слави чи готівки. Я вже розповіла поліції, що Дезі не повіз мене одразу до будинку. Він кілька днів тримав мене з кляпом у роті та зав'язаними очима. Здається, то було кілька днів у якійсь кімнаті, а може, готельному номері? Може, в квартирі? Я точно не певна, бо все як у тумані. Я була така нажахана, розумієте. Та ще й те снодійне. Якщо Джеф і Грета покажуть свої підлі пики і якось переконають копів надіслати криміналістів до «Прихистку», де знайдуть мій відбиток чи волосину, то це лише пояснить, де мене тримали. Що ж до решти, то вони просто брешуть.

Тож Нік — це насправді єдина проблема, і вже незабаром я поверну його собі. Я була дуже кмітлива і не залишила жодних доказів. Поліція може не вірити мені повністю, але нічого не вдіє. З роздроченого тону Боні я знаю: відтепер вона житиме з постійним роздратуванням, і що більш невдоволеною вона ставатиме, то швидше люди припинятимуть її слухати. Вона вже й так має славу праведної і нетерпимої божевільної, яка в усьому бачить конспірацію. Тепер ще може голову собі фольгою обмотати.

Так, розслідування стихає. Але для «Неймовірної Емі» все якраз навпаки. Видавець моїх батьків присоромлено попросив їх про нову книжку, а ті піддалися на вмовляння за гарненьку величеньку суму. Вони поїхали з Карфагена сьогодні зранку. Заявили, що Ніку й мені (в правильному порядку) потрібно трохи часу вдвох, щоб загоїти рани. Вони хочуть повернутися до роботи. Стверджують, що намагаються «налаштуватися на правильний тон». Це ось такий тон: «Нашу дочку викрав і неодноразово зґвалтував монстр, якого їй довелося заколоти... але ми зовсім не намагаємося зрубати на цьому грошенят».

Мені байдуже до відбудови їхньої жалюгідної імперії, бо щодня я отримую дзвінки з пропозиціями розповісти свою історію. Мою історію — мою, мою, мою. Лише потрібно вибрати найкращу пропозицію і почати писати. Лише потрібно перетягнути Ніка на свій бік, щоб ми обоє погодилися на однаковий кінець цієї історії. Щасливий.

Я знаю, що Нік ще не кохає мене, але скоро покохає. Справді у це вірю. «Вдавай і чекай» — хіба не так говорять? Поки що він поводиться, як колишній Нік, а я поводжусь, як колишня Емі. З тих часів, коли ми були щасливі. Коли не знали одне одного, як зараз. Вчора я стояла на веранді та спостерігала, як сонце піднімається над річкою у цей навдивовижу прохолодний серпневий ранок, а коли обернулася, то Нік дивився на мене у вікно кухні й