Читати книгу - "Дім, в якому…"

належать йому. А Слон дуже великий. Може, його приручити? За допомогою хобота можна багато що виловити чи дістати. Дуже корисно мати свого власного Слона. Це навіть краще, ніж мати живого собаку. Схвильований такими думками, Кривоніг відкладає вудку. Але Слон уже даленіє, біліючи широкою спиною. А річка несе щось темне. Напоровшись на найбільший з-між каменів, предмет застрягає й погойдується на місці. Кривоніг намацує свої сіті. Він дуже сподівається, що це не здохлий собака. Бабки літають занадто низько, заважаючи йому. Збивши рушником декілька штук, Кривоніг неуважно їх поїдає.

Саара живе на болоті. Він — і жаби, які співають дзвінких пісень. Він теж співає (у місячні ночі), і пісні його прекрасні — це все, що він знає про себе самого. Кістки Саари просвічують крізь бліду його плоть, комарі не сідають на нього, знаючи, що він отруйний, губи його білі, й у пісні розтягуються на ціле обличчя, очі майже невидющі. Пальці терзають траву, він тремтить, ним струшує пісня, і він чекає. Пісня зав­жди приводить до нього всяких. Найдрібніших болото засмоктує, перш ніж вони встигають дійти.

У гроті, освітленому сяйвом трьох смолоскипів і трьох китайських ліхтариків, навколо ящика сидять шістнадцятеро Песиголових. Сімнадцятий — на ящику. Він виголошує промову, повільно обертаючи над головою білосніжну кістку. Сказане струменить, оминаючи гострі вуха, і витікає крізь дірку в стелі, линучи до мерехтливих зірок. Песиголові слухають і позіхають, клацливо викушуючи бліх.

— Ми сплутаємо метри з кілометрами, — шепоче один до іншого. — Це може мати глобальне значення? Як ти думаєш?

— Я бачу тільки місяць, — невлад відповідає сусід. — Кажуть, на патериці залишалася ще купа м’яса — до того, як він її собі пригріб.

Наймолодший, у мідному нашийнику, раптом починає вити, закинувши морду: «Смерть зрадникам! Смерть!» Його заспокоюють, кусаючи за боки.

Зблискує біла кістка, приковує погляди.

Перевертень виконує веселий танок на купі опалого листя, яку згребли для своїх огля­дин птахи-тупотуни. Купа розповзається. Перевертень сміється. Не витримавши напруження, з-під гори листя вискакує миша і кидається геть, але перевертень наздоганяє її двома стрибками.

«Ура, ура, вкусимо мурашку!» — наспівує він, недбало закопуючи залишки своєї трапези. До нього долинає чийсь солодкий спів. Перевертень насторожується — і, не роздумуючи, кидається на голос. Стрілою мчить крізь ліс, але зупиняється, замочивши лапи у болотяній щербі. Гидливо їх обтрушує. Спів стає виразнішим. Він вабить у болото. Йти чи не йти? Прийнявши рішення, перевертень починає з тихим гарчанням катулятися по землі. Один переверт, другий — і він підводиться, випроставшись на повен людський зріст. Позіхає і, переступаючи з купини на купину, заглиблюється у болото. Нічні бабки вдаряються на льоту об його щоки. Спів стає солодшим, голоснішим і заповзятішим.

Мисливці покректують на бігу. Хвости наголовних пов’язок б’ють їх по спинах. Вони біжать вервечкою: один, другий, третій — біжать голосно, розполохуючи дичину. Вони так шумлять навмисно. Той, на кого полюють, злякається, відтак зрадить себе втечею. Тоді почнеться гонитва. Справжня, про яку вони мріяли дуже давно. І вони біжать, важко дихаючи, забризкуючи болотом чоботи. Взагалі-то їм теж трішечки страшно. Але дичина не повинна про це знати.

У наметі Стервожера Куряка нарешті перестає кашляти й давитися слиною, але не встигає порадіти з цього приводу, тому що майже одночасно щось трапляється з його зором. Навколишні предмети розпливаються й виходять з фокуса, а коли повертають собі форму, виявляється, що вони складаються з безлічі різнокольорових шматочків — як найдрібніша, яскрава мозаїка. Те ж відбувається з лицями тих, котрі сидять поруч. Усе роздрібнюється на мільярд частинок, що світяться. Вони мерехтять, перетікають одна в одну й гаснуть, а подекуди навіть обсипаються, оголюючи цілковиту порожнечу. Куряка усвідомлює, що зараз побачить, як вони обсипалися всі, та що він осягнув істинну суть буття, тож, напевно, жити йому залишилося недовго.

— Світ обсипається, — насилу вимовляє він.

У тих, котрі сидять поряд, це зауваження викликає дивну реакцію. Світляки, з яких складаються їхні лиця, починають скажено роїтися, передаючи якісь складні гримаси. А потім відбувається власне те, чого остерігався Куряка. Усе обсипається. Останнім — обличчя Табакі, залишивши дві чорнильні плями окулярів від сонця. Плями на мить повисають в абсолютній порожнечі — і майже відразу, не давши йому часу воістину збожеволіти, стрімко збирають навколо себе новий світ.

Дуже яскравий… Дуже сонячний… Дуже пахучий…

Сонце погладжує Куряку по спині, втискаючи його в землю. Це приємно. Хоча землі тут немає. Замість землі — сміття. Масне, воно розповзається під ногами. Чимось сміття страшенно притягує. Куряці хочеться в ньому порпатися, поринаючи в нові та нові запахи, відшарувавши їх один від одного, поки з-під їхньої товщі не спливе дещо абсолютно незвичайне. Але щось заважає йому віддатися цьому заняттю до останку. Напевно, чорні скельця, які ширяють у повітрі. Сонце перетворило їх на два суцільні виблиски, але, присунувшись упритул, Куряка бачить у них себе: пару чорних котів з білими грудками — по одному на скло. Від здивування він відкриває пащу та голосно волає. Його відображення теж беззвучно кричать.

— Онде він!

Один із мисливців перечіпається. З високого дерева, з переплетення гілок, на них дивиться хтось із палаючими очима.

— Онде він, тут! — штовхаючись, мисливці оточують дерево. — Підпалити? А може, спиляти? А може…

Той хтось шипить на них, перебираючи по корі пазуристими пальцями. Мисливці гамселять прикладами по стовбуру. Дерево скрипить. Один передає свою рушницю іншому і лізе стовбуром угору. Той, хто сидить серед гілок, шипить голосніше і плює в мисливця. Мисливець, лайнувшись, падає. Той, хто сидить на дереві, сміється і покашлює. Несподівано, переставши сміятися, він зісковзує з гілки у високу траву.

Мисливці з вереском кидаються услід. Миготить броньований панцир і вогненне волосся того, хто біжить.

— Лови! — кричать мисливці, гримкочучи чобітьми, розбризкуючи грязюку та збиваючи равликів із трави.

— Ату його! Хапай!

Найголосніше кричить той, кому пекучий плювок поцілив просто в око. Ліс здригається від їхніх криків.

Декого, хто все життя ховався в дуплі та ніколи не визирав назовні, стривожили шум і стусанина. Він закопується якомога глибше в потерть, яка встелила його притулок, і звідти паличкою з гачком на кінці притягує до себе пакети з їжею — один за одним. Кожен пакет — три шари шовковистого листя, слина, яка скріплює їх, а також їжа всередині — безцінний. Їх не можна кидати напризволяще. Тільки один, останній, він залишає на видноті й навіть присуває його до отвору дупла так, щоб непроханий гість, який би, пробравшись сюди, знайшов пакет, задовольнився малим та забрав його, більше нічого не винюхуючи.

Кривоніг встає і схвильовано підстрибує, вдивляючись у річку. «Нехай це не буде здох­лий собака, будь ласка, будь ласка», — просить він, закидаючи свою сіть. Предмет важкий і довгий. Сапаючи та схлипуючи від напруження, Кривоніг тягне, поки не витягує його на берег цілком. Довго розглядає подарунок річки, потім підскакує з радісним криком. Спальний мішок! Чудовий спальний мішок. Зовсім цілий. Синій у жовті горохи. Кривоніг викручує з нього воду і тягне сушити в надійне місце.

Білогубий Саара доспівує пісню і чаїться в засідці. Босі ноги чалапають по болоті. Крок за кроком, ближче і ближче… Він витягає шию.

Людина. Бруднаво-білі брюки, бруднаво-білий светр. Довге волосся кольору сажі. Зовсім молодий. Не дитина, але й не дорослий.