Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Так і знав! – Гаркнув Грегор, злітаючи над кронами дерев не з власної волі. З десяток коренів, розмірами більше першого, вирвалися прямо з-під ніг у мага і відправили його в глиб лісу найкоротшою дорогою – повітрям.

Підлітаючи до чарівної, тихої галявини в гущавині Лісу, Грегор вирішив, що не хоче приземлятися на цю оманливо пасторальну картинку – і загальмував у повітрі, за п'ять метрів від землі, розмахуючи крилами з опалого листя, що з’явилися в нього за спиною. Загалом передчуття його не підвело. Бо соковита, прекрасна трава на галявині площею з десять гектарів миттєво обернулася провалом зі рваними краями, що так нагадували щелепу з найгострішими зубами.

– По-хорошому не вийде, значить? – Наче сам себе запитав Грегор. – Ну що ж! Зіграємо у твою гру, друже!

Архімаг склав крила – і звалився прямо в розкрите, темне жерло.

Темрява була дуже знайомою. Явно не та холодна, байдужа імла, в якій часто перебувають породження Смерті. Не божевільна, з багряними сполохами, що віддає поганню темрява глибин пекла. І не мінлива, освіжаюча пітьма, що тече на дні стихії Води. Ні, з темрявою, що оточила Грегора, знайомі лише справжні адепти Землі. Ну, ще, можливо, ті, кого хоч раз ховали живцем. Так... разу цілком достатньо, щоб запам'ятати...

Темрява заспокійлива. Темрява надійна. Темрява, що живить. Темрява плідна. Так, такий букет відчуттів можуть подарувати лише глибини Землі. Грегор почував себе в самому серці Стихії і відчував, вперше за все своє життя, що на цій глибині він не один.

– Вітаю тебе, Тихий Ліс. – Думка-послання, куди глибша, ніж звичайна людська мова, випурхнула з розуму Грегора, щоб облетіти весь тутешній простір. Транслюючи повагу, спокій, безпеку та бажання дружби.

– Чим ти є?! – Здивування, загроза, цікавість. Багато цікавості. Ліс усе ще не хотів просто так довіряти своєму нещодавньому візаві.

– Тобою. – Надіслав відповідь Грегор. – Я такий самий листочок на гілках нескінченного Дерева Життя.

– Листя?! Ми – не листочок! – Знайома Грегору темрява стихії Землі вибухнула люттю, намагаючись розірвати зухвальця на тисячі шматочків. Але Грейткіллс встояв.

– Звичайно, листочок, а хто ж ми ще? Ти ж відчуваєш, що за твоїми межами є інший світ, правда? І він далеко не порожній. Там також є іскорки Дерева Життя. Їх десятки та сотні тисяч. Навіть більше – міріади. Я не обійшов і третини нашого світу, але встиг побачити безліч дітей Життя. Хтось із них забув себе, на відміну від нас із тобою. Хтось ніколи і не пам'ятав, втративши цей дар ще до народження. Але є й ті, кого можна назвати блідою подобою тебе, о, великий Мовчун! Нас, дітей Дерева Життя – безліч. Тому для нього ми всі, від малого до великого – всього лише черговий листочок у величній кроні, що вічно оновлюється.

– Як ти назвав мене?.. – Знову повіяло цікавістю від духу Тихого Лісу. Здається, це було єдиним, що зачепило його з усієї пафосної промови Архімага.

– Мовчун. Так зазвичай звуть у нас того, хто не розмінюється на марні слова. І тим цінніше виходить кожне його слово. Адже тебе прозвали Тихим Лісом. Лісом, що мовчить. Бо від тебе зазвичай не чути жодного звуку, немає жодного сигналу, доки не стане надто пізно. Ррраз – і з твоїх гаїв вже на поля селян вилітають нефритові дракони, яких раніше тисячу років ніхто не бачив...

Розмовляти з Лісом у такому стилі було непросто. Зрозуміло, що географічному об'єкту, хай і чарівному, невтямки визначення «звуки», «сигнал», «селяни» і навіть «ліс». Але мислення на те й мислення, щоб талановитий Архімаг передавав інформацію одночасно в комплекті з картинками-образами і значенням деяких термінів. Він був би чудовим перекладачем. Та не був. Він був Архімагом Землі, який намагався розширити межі своїх знань та могутності за рахунок такого унікального географічного об’єкту, як Тихий Ліс. Ну і, якщо пощастить, не бути зжертим цим самим Лісом.

– Мовчун… Подобається… Мені подобається… – За хвилину прийшла відповідь від Ліса. – То чому ж, кажеш, Мовчун не повинен тебе знищити?

– О, тому є кілька причин. – Грегор відправив співрозмовнику повний впевненості імпульс. В імпульсі тої впевненості було навіть більше, ніж відчував Грегор насправді. – По-перше, гадаю, ти не зустрічав ще нікого, настільки схожого на тебе. І, якщо позбудешся мене, можливо, більше не зустрінеш. Нудьга продовжиться. По-друге, якщо ми з тобою зможемо домовитись – я візьму твою тінь із собою. І таким чином, ти зможеш побувати у тих місцях, куди ще ніколи не переміщався. Адже ти не можеш зараз переміститися за межі Грейткіллс, правда? А я можу це змінити. Ну і, звичайно ж, по-третє. – Тут геомант дозволив собі трохи прикрасити мислеобраз глузуванням. – Мене взагалі-то не так просто знищити. Тобі це навряд чи вдасться. Тому, виходить, ти маєш лише один варіант – добровільний симбіоз. Просто прийти ми можемо до нього по-різному.

– Подорожі до інших земель, звичайно, дуже цікаві. Але мені не подобається твоя… це… глузування. Отже, вибач, але я тебе знищу. – Разом із закінченням повідомлення, темрява навколо Грегора наїжачилась смертельною небезпекою і кинулася вперед.

«Що ж, підемо довгим шляхом». – Подумки зітхнув Грегор і всією своєю магічною суттю поринув у стихію.

Їхня битва відбувалася на рівні енергій всередині стихії. Якби вони належали до різних сил або якби один з них був більш могутнім, а інший – менш розумним, все закінчилося б дуже швидко. Але штука була якраз у неймовірній, практично братській рівності. Ліс став тонами землі, що ховають ворога під собою. Грегор у відповідь став тисячею паростків, що спокійно проривають граніт, не те, що землю. Тоді Ліс став величезним дубом, у тіні якого гинуть дрібніші рослини. Грегор у відповідь став омелою у його гілках, випиваючи соки, позбавляючи сили. Ліс став сосновою галявиною, яка не знала омели, і здатна була самостійно випити будь-яку силу. Грегор моховим килимом покрив усю галявину, приріс до кори сосен. Так вони і ганялися одне за одним. Від моху до гриба, від гриба до отруйної трави, від трави до колючого чагарнику, від чагарника до дерева. І по колу. Знову і знову. Поки Тихий Ліс не порушив якесь несказане правило. Не став людиноподібним ентом із величезною пащею. І не проковтнув Грегора. Вдруге за цей важкий день.