Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Глава 5

Сільське господарство

Основу економіки давньоруського суспільства складало сільське господарство. Завдяки працям В. Д. Грекова, В. П. Левашової, В. Й. Довженка, О. В. Чернецова, П. П. Толочка, Ю. О. Краснова та інших дослідників підтверджено комплексний землеробсько-скотарський характер виробництва, високий рівень його розвитку, технічну досконалість знарядь праці.

Структура сільського господарства Південної Русі, яка включала землеробство, тваринництво, промислові галузі: мисливство, рибальство та бджільництво, сформувалася на основі досягнень східнослов’янського суспільства додержавного періоду і, за співвідношенням галузей, мала регіональну специфіку. Головною умовою розвитку останньої є природно-кліматичне середовище. Крім загального розподілу території на лісову та лісостепову смуги, існували відмінності мікрорегіонального членування, ландшафту, ґрунтів, флори і фауни. У давньоруський час мали місце й деякі зміни клімату з чергуванням відносно посушливих і зволожених періодів на фоні тенденцій до погіршення кліматичних умов, збільшення континентальності у XIV—XV ст.[688].

У лісовій смузі найбільш сприятливими для вирощування землеробських культур були лесові острови вздовж р. Тетерів у Житомирському Поліссі Правобережжя та на високому Лівобережжі Дніпра, особливо в районі р. Мени на Чернігівщині.

Лісостепова смуга була найважливішою для землеробства, де найбільшу площу займають чорноземи, але і тут, за мікрорегіональним розподілом, були різні умови вирощування тих чи інших культур.

Протягом давньоруського часу землеробство зазнало докорінних змін. Відбувається поступовий перехід від техніки розпушування ґрунтів до плужної оранки з обертанням шарів. Рало залишається у вжитку. Найбільш широко це спостерігається у лісовій смузі. У Лісостепу вже з XI ст. рало використовується в основному як допоміжне знаряддя. З цього ж часу фіксується поява іншого за технікою оранки знаряддя — плуга. На відміну від розпушувальних знарядь плуг був здатний підрізати та переміщувати ґрунт, обертати скибу. Протягом кількох століть мала місце еволюція робочих частин плуга: лемешів та чересел. Лемеші XI ст. симетричні за формою, у XII ст. з’являються ознаки асиметрії, яка збільшується. Перехід до асиметричних лемешів з одним плічком фіксується не раніше другої половини ХІІІ — у XIV ст. Змінюються і розміри лемешів та чересел у бік зростання, збільшується вага. Усе це позначилося на подальшому вдосконаленні техніки оранки. Вона була глибокою, ефективно знищувала коріння бур’янів, не залишала неораних смуг, сприяла підйому вологи з нижніх шарів ґрунту у верхні, аерації, що прискорювало розвиток мінералізації органічних речовин, тобто формування гумусу[689]. З переходом до плужної оранки стало можливим відновлення родючості за рахунок заорювання органічного добрива — гною — на відміну від попередніх систем землекористування, які базувалися лише на природному відновленні родючості ріллі. З введенням плужної оранки поступово змінюється структура орного фонду. Сюди увійшли земельні масиви різних за якістю ґрунтів, відчувається рух на вододіли, а згодом і просування на платові чорноземи, прискорюється засвоєння лугово-степового ландшафту[690].

Зазнає істотних змін і склад культур зернового господарства — головної галузі землеробства Давньої Русі. У IX—X ст. в цілому простежується переважання плівчастих видів пшениць: однозернянки, двозернянки та спельти. Вони використовувалися насамперед як ярові, і лише двозернянка іноді могла вирощуватись як озима. Для плівчастих видів цілком достатнім було розпушування ґрунту за допомогою рала на малу глибину. Вони давали невеликий вихід борошна, були трудомісткими через необхідність очищення зернівок від плівок, потребували додаткової підсушки у відповідних глинобитних печах-сушарках і використовувалися головним чином для отримання круп, приготування каш. Плівчасті пшениці-не могли забезпечити правильний сівообіг, розвиток більш ефективних форм парової системи землеробства, отримання великого обсягу хлібного зерна, неухильне зростання додаткового продукту в умовах швидкого збільшення кількості населення.

З упровадженням глибокої оранки плугом у видовому складі пшениць має місце поступова заміна плівчастих голозерними, для яких характерний великий вихід борошна, менші витрати праці на під сушку та обробку. У спеціальних приміщеннях — шишах або овинах — одночасно підсушували велику кількість зернових. Голозерні види могли використовуватись як ярові і озимі.

Плужна оранка відкрила широкі можливості вирощування іншої високопродуктивної зернової культури — жита. У системі сівообігу відбувалося поєднання позитивних властивостей пшениці та жита: засів жита як озимої культури очищував ріллю від бур’янів і навесні сприяв доброму розвитку ярових пшениць[691]. Засіви жита протягом давньоруського часу неухильно зростають, особливо у північних та північно-західних районах Південної Русі. Додатково це пояснюється і змінами клімату: збільшенням вологості та континентальності, похолоданням, що особливо наростають з кінця XII, у ХІІІ—XIV ст. й надалі.

Істотні агротехнічні зміни разом із становленням правильного сівообігу зумовили поступовий перехід від двопілля до трипілля, що забезпечувало високу ефективність землеробства. Підсічна та перелогова системи продовжують своє існування, але лише як допоміжні.

Завдяки паровому трипіллю значно збільшується обсяг хліба, поліпшується забезпечення хлібопродуктами широких верств населення, зокрема міського та того, що працювало в інших галузях господарства. Врожайність зернових у XII—XIII ст. залежно від якості ґрунту становила 6—8 ц з гектара[692], а в лісостепових районах на чорноземах сягала 10 ц з гектара. Загальні витрати одної родини на рік, з урахуванням насіннєвого фонду, складали не більше 2,5—3 т зерна. Таким чином, залежно від природної родючості ґрунтів, системи їх обробки, загальний обсяг врожаю міг забезпечити існування 1—3 родин.

Як засвідчується писемними джерелами, максимальним обмеженням їжі в Давній Русі, навіть покаранням, вважався перехід на хліб та воду. Про достаток зернопродуктів та хліба у X—XI ст. свідчить відсутність їх нормування серед їстівних припасів, які мав брати собі збиральник податків — «вірник» — для власних потреб на час збирання віри, на відміну від інших, регламентованих продуктів[693]. У XII—XIII ст., незважаючи на збільшення виробництва хліба в цілому, зростання товарного значення хліба зумовлює регламентацію його видачі вірнику, підвищення вартості орних ділянок[694]. Є свідчення східних авторів про хлібне багатство Київської Русі, а також вартості великої круглої хлібини на ринку міста Києва у середині XII ст., яка становила одну куну, або срібний дірхем[695]. Але в цілому вартість хліба не була стабільною і залежала від багатьох факторів, зокрема значно зростала в роки недороду, що засвідчено літописом. Якщо обсяг виробництва хліба змінювався протягом давньоруського та наступного часів, врожайність зернових зростала дуже повільно, аж до першої половини XIX ст.[696].

Крім основних зернових культур широкого розповсюдження у рільництві набули: ячмінь, просо, овес, горох, віка, сочевиця; масличні та технічні рослини: