Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Гуманізм і повернення до науки античності

Перотті

та Віссаріон

Налаштовані вороже щодо calculationes, які, проте, пережили занепад тільки в середині XVI ст., гуманісти взагалі не обмежують свої інтереси humanae litterae, витонченими мистецтвами, риторикою, моральною та політичною філософією. Їхня пристрасть до грецької та латинської класики, прагнення відновити всю спадщину стародавньої культури спонукають їх заново відкривати, редагувати, перекладати та поширювати не тільки поетичні, літературні, історичні та філософські твори, а й найважливіші тексти грецької науки. Дві фігури є символічними в цьому відношенні. Перший з них Нікколо Перотті (1429—1480), секретар та друг Віссаріона (1403—1472), автор Cornucopiae. Під формою коментаря до Марціала, ця праця, написана в 1478 р., опублікована в 1489 р. та перевидана більше двадцяти разів, фактично є словником класичної латини й водночас переліком ідей, що охоплює філософські, натуралістичні та медичні відомості. Крім того, Перотті набагато більше, ніж просто «граматик»: він залучений до суперечки про Платона й Арістотеля, хороший знавець Плінія, котрого він постійно цитує, він планує перекласти коментар Архімеда та Сімплікія до «Фізики». Набагато більш помітний та усвідомлений енциклопедичний намір має Джорджо Валла (1447—1500). Відмінно знаючи грецьку мову та маючи добрі логічні та й математичні знання — завдяки навчанню у Джованні Марліані — у 1498 р. він опублікував воістину чудову збірку перекладів з грецької мови: поряд із важливими арістотелівськими працями, серед яких «Пое­тика», з’являються твори Евкліда, Прокла, Галена і, вперше, Аристарха Самоського. Джорджо Валла спирається на ці та інші джерела (включно з Архімедом, Птолемеєм та Героном, рукописи яких він має) під час складання свого шедевра «Про сутності, до яких треба прагнути та яких слід уникати» (De expetendis et fugiendis rebus), виданого посмертно в 1501 р.: ця монументальна праця представляє, дисципліна за дисципліною, всі людські знання, зосереджуючись, зокрема, на квадривіумі (арифметика, музика, геометрія й астрономія), фізиці та медицині.

Джорджо Валла

Лука Пачолі

та Ніколя Шюке

Гуманістична спроба повернути спадщину стародавньої науки є фундаментальною у всіх галузях. В астрономії зазначене повторне відкриття Аристарха відкриває нові перспективи, потенціал яких буде зрозумілим набагато пізніше, з Коперником (1473—1543 рр.) та Галілеєм (1564—1642), тоді як видання Евкліда, Архімеда та Герона сприяють важливим розробкам у математиці. Тому, якщо один із провідних італійських математиків того періоду, Лука Пачолі (1445—1509), обмежився пропозицією в «Сумі арифметики, геометрії, дробів, пропорцій і пропорційності» (Summa de arithmetica, geometria, proportioni et proportionalità) (1494 р.) синтезу, хоча й дуже корисного, арифметичних, алгебраїчних і геомерних понять середньовічного походження, Нікола Шюке (1445—1488) дає в «Науці про числа в трьох частинах» (Le triparty еn la science des nombres) (1484 рр.) важливе тлумачення алгебри, яка, використовуючи неперевершену нумерацію, звертається до чисельних завдань, дуже складних рівнянь і обчислень, та встановлює два оригінальних правила («середнього арифметичного» й «простих чисел»). Пурбах та Реґіомонтан замість цього розвивають плоску та сферичну тригонометрію, роблячи її автономною галуззю геометрії. Маючи солідний гуманістичний досвід, здатні проводити університетські лекції про Цицерона та Вергілія, ці автори, однак, входять в історію як астрономи. «Нова теорія планет» (Theoricae novae planetarum) — написана Пурбахом у 1454 р., але доповнена та опублікована Реґіомонтаном тільки в 1472 р. — як випливає з назви, підтвердила бажання подолати та замінити «Теорію планет» (Theorica planetarum), приписувану Герарду Кремонському (1114—1187). Результати, принаймні частково, відповідають обіцянці: як зазначив Мішель-П’єр Лернер, «схоже, що на Латинському Заході Пурбах був першим автором, котрий виявив некруглу криву, описану центром епіциклу Меркурія на його деференті, та охарактеризував його як схожий на овал: у такий спосіб він побічно визнав, що можуть бути винятки з правила суворої кругової циркуляції небесних рухів».

Венеціанська картографія

«Географія»

Клавдія Птолемея

«Географія» Клавдія Птолемея, майже невідома середньовічним ученим і знову відкрита Палла Строцці (бл. 1373—1462) та гуртком флорентійських учнів-гуманістів Мануїла Хрисолора (бл. 1350—1415), відіграє вирішальну роль у поширенні практики малювання карт на мережі паралелей та меридіанів. Немає потреби підкреслювати, якою нагальною є необхідність точної наземної картографії в добу великих подорожей та географічних відкриттів. Водночас варто пам’ятати, що, починаючи з перших видань, карти, які супроводжують рукописи робіт Птолемея, інтегровані «новими табличками», що містять невідомі йому регіони, такі як Скандинавія і Гренландія. Цей процес оновлення й перегляду дедалі прискорюється, оскільки історії торговців та мандрівників, а також звіти дослідників надають несподівану інформацію про раніше невідомі країни та цілі континенти. Гордість дожів, венеціанська картографія в XV ст. набула безпрецедентного розвитку. Знаменита Карта світу Фра Мауро (?—1459) та Атлас Граціозо Бенінказа (1473 р.) не задовольняються узагальненням грецьких джерел, але повідомляють про недавні відкриття: серед іншого, свідоцтва про африканське узбережжя, надані Діашем та Альвізе Ка да Мосто (1432—1488), та про Індію, привезені венеціанським купцем Нікколо Конті (бл. 1395—1469).

Пліній Старший

Аналогічні успіхи можна побачити в медицині, фармакології та ботаніці, які глибоко змінилися завдяки більш повним і достовірним переказам Гіппократа і Галена, повторному відкриттю Цельса, відновленню зацікавленості в Теофрасті й Діо­скориді. Успіх Плінія Старшого, чия монументальна «Природнича історія» знає не менш як п’ятнадцять видань, заслуговує на окреме обговорення. Однак привабливість цієї роботи в XV ст. викликає свого роду кризу відмови. «Про медичні помилки Плінія і багатьох інших лікарів» (De Plinii et plurium aliorum in medicina erroribus) Нікколо Леонічено (1492 р.) та «Виправлення до Плінія» (Castigationes Plinianae) Ермолао Барбаро (1492—1493 рр.) є найбільш відомими та відданими свідками справжньої культурної моди: вони містять осуд «помилок», реальних або передбачуваних, допущених латинським вченим під час інтерпретації даних та джерел, а отже, у процесі ідентифікації тварин, рослин, хвороб та ліків. Однак не слід забувати, що, незважаючи на ці напади, які провокують відповідь Колленуччо у «Захисті Плінія» (Pliniana defensio) 1493 р., Пліній залишається дуже популярним, особливо в Центральній Європі, де з перших десятиліть XVI ст. окремі лютерани вважали за доцільне використовувати його працю замість праць Арістотеля для викладання на факультетах вільних мистецтв.

Однак, як перегляд карт, доданих до «Географії» Птолемея, так і суперечки про переваги та недоліки Плінія ілюструють,