Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Спочатку нічого. А потім — камінь.

Коли з’явилася масивна стіна, Адолінові здалося, наче він мигцем зауважив імлу, яка згущується — як-от за мить до матеріалізації Сколкозбройця. Вітер усотався в неї — ніби всмоктуваний каменем, що поставав до існування — і тканина шалено затріпотіла, лопочучи та брижачись від того повіву. Чому його затягнуло всередину? Хіба не мало натомість війнути від каменю, який розігнав собою повітря?

Новостворена перепона зусібіч прилягла до тканини, і шовкові ширми здійнялися високо в повітря, випинаючись назовні.

— Нам знадобляться довші жердини, — пробурмотів Кадаш сам до себе.

Кам’яний мур мав той самий невибагливо утилітарний вигляд, що й казарми, але був іншої форми. Плаский із того краю, який звернений до таборів, він клином скошувався в протилежний бік, і княжич розпізнав у ньому те, що його батько планував побудувати вже не перший місяць.

— Це вітролам! — промовив Адолін. — Чудова робота, Кадаше.

— Еге, ваш батько начебто вподобав таку пропозицію. Зведемо тут кілька десятків вітроламів, і будівельні майданчики зможуть розкинутися по всьому плато — без остраху перед бурями.

Він дещо перебільшував. Не боятися великобур було зась: адже ті могли жбурляти валуни, а сили їхніх шквалів ставало, щоб зривати з фундаменту цілі будівлі. Але тут, у буреземлях, міцний вітролам став би благословенням Усемогутнього.

Не озвавшись і словом до решти подвижників, Душезаклиначі відійшли. Паршмени, кваплячись, не відставали: ті, що були по один бік бар’єру, оббігли його ззаду зі своїми шовками, відкривши нутро відгородженого ширмами простору, й новий вітролам, таким чином, вислизнув із-під накриття. Дорогою вони проминули Адоліна з Кадашем, залишивши тих стояти на видноті в тіні кам’яної новобудови.

А шовкові паравани, знову здійнявшись, затулили Душезаклиначів від сторонніх очей. Але за мить до того княжич зауважив руку одного з посвячених. Фабріал на ній більше не сяяв: певне, тріснув принаймні один із його самоцвітів.

— Навіть після всіх цих років таке видається мені неймовірним, — зізнався Кадаш, підвівши очі на кам’яний вітролам. — Якби нам знадобився доказ того, що вчинки людей скеровує Всемогутній, то ліпшого годі й шукати.

Довкола нього закружляли кілька золотистих спренів слави.

— Променисті вміли Душезаклинати, чи не так? — промовив Адолін.

— Писано, що вміли, — обережно відказав Кадаш.

У Ренегатстві — такий термін позначав відступництво Променистих, які зрадили людство, — нерідко вбачали провал воринізму. А те, як протягом наступних століть церква прагнула захопити владу, бентежило навіть більше.

— А що ще було до снаги Променистим? — спитав Адолін. — Вони мали дивні здібності, еге ж?

— Найсвітліший, я не надто обізнаний у цій царині, — ухилився від відповіді подвижник. — Мені, певне, варто приділяти більше часу таким студіям — хоч би для того, щоб не забувати: гординя — це зло. Я неодмінно візьмуся за вивчення цього питання, щоб укріпити свою віру й нагадати собі про належне подвижникам місце.

— Кадаше, — сказав княжич, проводжаючи очима процесію, яка віддалялася, полискуючи шовками, — мені потрібна інформація, а не твоє смирення. Бо Вбивця в білому з’явився знову.

Подвижник охнув.

— Той переполох у палаці минулої ночі… То чуткам можна вірити?

— Так.

Приховувати це було безглуздо. Його батько та король повідомили великих князів і думали, як поінформувати широкий загал.

Адолін глянув Кадашеві у вічі.

— Той убивця ходив по стінах, наче земне тяжіння на нього не діяло. А ще пролетів сотню футів і залишився неушкодженим. Він утілював смерть — немовби Спустошувач. Тож запитую знову: що було до снаги Променистим? Їм приписували такі здібності?

— І такі, і не тільки такі, Найсвітліший, — прошепотів подвижник, сполотнівши. — Я розмовляв із кількома солдатами, які вціліли тієї жахливої ночі, коли загинув попередній король, але гадав, що їхні слова про побачене — результат бойової травми…

— Мені треба це знати, — сказав Адолін. — Займися цим. Почитай. І повідомиш, чого можна чекати від тієї істоти. Ми маємо збагнути, як від нього боронитися. Бо він повернеться.

— Так, — видобув Кадаш, вочевидь приголомшений. — Але… Адоліне? Коли вірити твоїм словам… Буря забирай! Це може означати, що Променисті живі.

— Я знаю.

— Бережи нас Усемогутній, — прошепотів Кадаш.

***

Навані Холін військові табори були до вподоби. У звичайних містах панував такий безлад! Крамниці не там, де потрібно, вулиці, що кривуляли, пролягаючи казна-як.

Проте військові — принаймні найліпші з них — цінували порядок та логіку. А їхні табори це підтверджували: акуратні ряди казарм, крамниці не на кожному розі, а тільки на торжищах. З верхівки своєї оглядової вежі їй було видно чимало Далінарового стану. Такого організованого, такого продуманого.

Це й було визначальною ознакою людства: узяти дикий, невпорядкований світ і перетворити його на дещо логічне. Коли все на своїх місцях і ти запросто знаходиш потрібну річ чи людину, зробити можна набагато більше. Такі умови уможливлюють творчість.

Ретельне планування — це воістину волога, яка живить новаторство.

Вона глибоко зітхнула та обернулася назад до інженерного майданчика, який займав чільне місце в східній частині Далінарового табору.

— Так, усім приготуватися! — гукнула вона. — Розпочинаємо випробування!

Його запланували задовго до нападу вбивці, й Навані вирішила не скасовувати цих планів. А чим іще вона могла зайнятися? Сісти й мучитися тривогою?

Внизу закипіла робота. Її спостережний пункт на підвищенні — футів за двадцять п’ять над майданчиком — давав їй змогу бачити все, що там відбувалося. Обіч неї стояла дюжина різних подвижників з ученими — навіть Матаїн і ще кілька буревартівників. Навані й досі не знала, що думати про цю публіку: буревартівники проводили забагато часу, розводячись про нумерологію та читаючи по вітрах, і називали це наукою, щоб обійти воринські заборони на провіщення майбутнього.

Щоправда, час від часу їхня мудрість виявлялася корисною. Тому вона їх і запросила — а також для того, щоб наглядати за ними.

Предметом її уваги та об’єктом тогоденного випробування була велика кругла платформа по центру майданчика. Зроблена з дерева, вона нагадувала верхівку обложної вежі, яку зрізали й поклали на землю. Її окільцьовували зубці мерлонів, а за бійницями розташували манекенів на кшталт тих, по яких солдати тренувалися стріляти з лука. А поряд покладеної на землю платформи височіла дерев’яна ж таки вежа, боки якої було взято в риштування. На тих підмостках метушилися робітники, перевіряючи її готовність до випробування.

— Навані, а вам таки варто ознайомитися з цим, — сказала Рушу, пробігаючи очима звіт.

Подвижниці не личило мати такі тонкі риси й розкішні вії, але молодиця тому й подалася в подвижниці, щоб уникнути нав’язливої уваги чоловіків. Дурний учинок, як висновувати з того, скільки подвижників хотіли працювати саме з нею. На щастя, вона мала ще й блискучий розум. А Навані завжди знаходила застосування талантам таких, як Рушу.

— Я прочитаю пізніше, — тоном м’якого невдоволення відказала вона. — Зараз ми зайняті, Рушу.

— «…змінювався, навіть коли він був у сусідній кімнаті, — пробурмотіла та, перегортаючи сторінку. — …повторюваний і вимірюваний. Поки що