Читати книгу - "Воно"

Двоє хлопчиків завершили своє розвертання, показавшись анфас, і вже за мить Річі побачив, на що вони роздивлялися — там якийсь облізлий собака перебігав Централ-стрит. Хлопчик у матроському костюмі підняв до рота два пальці й свиснув. Ошелешений поза всяку можливість ворухнутися або думати, Річі зрозумів, що він чує той свист, чує хаотичне, схоже на швейну машинку, торохтіння двигунів автомобілів. Звуки ті були слабенькими, наче вони долітали з-за товстого скла, але вони були.

Собака глянув на тих двох і побіг собі труськом далі. Перезирнувшись між собою, хлопці розсміялися — пискляво, як ті бурундуки. Вони вирушили далі, а потім Річі в бриджах вхопив Білла за руку й показав на Канал. Обидва повернулися в тому напрямку.

«Ні, — подумав Річі. — Не робіть цього. Не…»

Вони наблизилися до низького бетонного парапету, і раптом над його краєм, наче чортик з коробки, вигулькнув якийсь клоун з обличчям Джорджа Денбро — волосся зализане назад, рот, намазаний кровоточивим гримом, в огидному вищирі, очі — чорні діри. Одна рука стискає три повітряні кульки на ниточках. Іншою він потягнувся до хлопчика в матроському костюмчику й схопив його за горло.

— Н-н-н-ні! — скрикнув Білл і потягнувся до фотографії…

Потягнувся у фотографію.

— Стій, Білле! — закричав Річі, хапаючи його.

Він ледве не запізнився, бо побачив, як кінчики пальців Білла вже проходять крізь поверхню знімка у той, інший, світ. Він побачив, як кінчики пальців замість теплої рожевості живої плоті набули того муміфікованого кремового кольору, який на старих фотографіях вважається білим. І в той же час вони стали маленькими й окремими. То було, як ота оптична ілюзія, яку бачиш, коли встромиш руку до скляної миски з водою: та частина руки, що під водою, ніби плаває, відокремлена від тіла, за кілька дюймів від тієї частини, що залишається над водою.

Серія діагональних порізів покраяла пальці Білла в тому місці, де вони, переставши бути його пальцями, перетворились на фотопальці; то було так, немов він встромив руку між гострі лопаті вентилятора, а не в фотографію.

Річі вхопив його за зап’ясток і щосили смикнув. Обидва хлопці повалилися. Джорджів альбом вдарився об підлогу та з якимсь сухим звуком затріснувся. Білл встромив пальці собі до рота. Сльози болю стояли йому в очах. Річі побачив, що по долоні в нього біжить тоненькими цівками на зап’ястя кров.

— Дай подивлюся, — промовив він.

— Б-боляче, — сказав Білл. Він простягнув ту руку Річі, долонею донизу. Вказівний, середній і підмізинний пальці було посічено драбинкою порізів. Мізинець ледь торкнувся поверхні фотографії (якщо в неї була поверхня), і, хоча той палець порізів не отримав, Білл пізніше розповів Річі, що ніготь на ньому виявився акуратно обстриженим, наче якимись манікюрними ножицями.

— Господи, Білле, — промовив Річі. Пластир. Це було єдине, про що він міг думати. Господи, їм ще пощастило — якби він не відтягнув у ту мить Біллову руку, йому б ампутувало пальці, а не просто сильно порізало. — Нам треба їх заклеїти. Твоя мати може…

— Н-н-не п-п-переймайся моєю м-м-матір’ю, — відповів Білл. Він знову схопив той альбом, бризкаючи краплинами крові на підлогу.

— Не відкривай його знову! — скрикнув Річі, нестямно хапаючи Білла за плече. — Господи Ісусе, Біллі, ти ледве не втратив пальці!

Білл струсив його руку. Він почав гортати сторінки, і на його обличчі була похмура рішучість, яка налякала Річі дужче за будь-що інше. Біллові очі дивилися майже божевільно. Його поранені пальці залишали на Джорджевому альбому відбитки свіжої крові — поки що вона не скидалася на кетчуп, але дайте їй трішки часу, щоб підсохнути, і буде. Звісно, що буде.

І ось знову той кадр із середмістя.

«Модель-Т» стояв посеред перехрестя. Інші машини застигли на тих самих місцях, де вони були до того. Чоловік, який прямував у бік перехрестя, тримався за криси своєї федори; пальто на ньому знову роздуте навідліт.

Два хлопчики пропали.

Ніде на цій фотографій не було жодних хлопчиків. Але…

— Дивися, — прошепотів Річі й показав, не забувши тримати кінчик свого пальця подалі від знімка. Якась дужка виднілася понад самісіньким низеньким бетонним парапетом край Каналу — верхівка чогось круглого.

Чогось на кшталт повітряної кульки.

5

З кімнати Джорджа вони вийшли якраз вчасно. Голос матері Білла від підніжжя сходів і її тінь на стіні.

— Хлопчики, ви там що, боролися? — різко запитала вона. — Я чула, як щось гупнуло.

— Т-т-тільки т-т-трішки, мам, — Білл кинув гострий погляд на Річі. Мовчи, проказував той.

— Гаразд, я хочу, щоби ви це припинили. Я думала, стеля обвалиться просто мені на голову.

— М-м-ми більше не б-б-будемо.

Вони почули, що вона повертається до передньої частини будинку. Білл уже встиг перев’язати носовичком свою закривавлену руку; хусточка дедалі червонішала, за якусь мить з неї почне скрапувати на підлогу. Хлопці пішли до ванної, де Білл тримав руку під краном, поки кровотеча не припинилася. Очищені порізи були тоненькими, але глибокими. Від вигляду їхніх білих країв і червоного м’яса всередині у Річі замлоїло в животі. Він заклеював ранки пластиром якомога швидше.

— Б-б-болить, як т-т-ой чорт, — сказав Білл.

— Ну, а навіщо ти взагалі поліз туди рукою, ти, мокрощупе?

Білл серйозно подивився на колечка пластиру в себе на пальцях, а потім на Річі.

— Ц-це т-той к-клоун, — сказав він. — Ц-це т-той клоун п-п-прикидався Дж-джорджем.

— Правильно, — кивнув Річі. — І цей самий клоун, коли його бачив Бен, прикидався мумією. І цей самий клоун прикидався хворим безхатьком, якого бачив Едді.

— П-п-прокаженим.

— Правильно.

— А-а-але ч-чи воно насправді к-к-лоун?

— Воно монстр, — рішуче сказав Річі. — Якесь страховисько. Якесь роду страховисько прямо тут, у Деррі. І воно вбиває дітей.

6

Якось у суботу, невдовзі після пригоди з греблею і містером Неллом у Пустовищі та з фотографією, яка рухалася, Річі, Бен і Беверлі Марш особисто побачилися не з одним монстром, а з двома, ще й за це попередньо заплатили. Принаймні, заплатив Річі. Ці страховиська були лячними, проте справжньої небезпеки не становили; вони переслідували своїх жертв на екрані кінотеатру «Аладдін», тим часом як Річі, Бен і Бев дивилися на це з балкона.

Одним із тих монстрів був вовкулака, якого грав Майкл Лендон[368], і він був кльовим, бо навіть коли він перетворювався саме на вовкулаку, у нього все одно залишалося