Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Марійка тим часом, як Микола вийшов, жменями почала випихати солому, щоб туди заглянути. Але заглядати їй не прийшлося, оскільки звідти само виглянуло маленьке кроленя.

 -  Татко, татко! - закричала Марійка. - Кроленя вилізло!

Прийшов Микола і запитав:

- Де?

- Ось там, з кормушки.

Микола придивився добре.

- Дивись ще одне вилазить, а за ним ще одне.

- Класно! Вав! Які вони гарні! І всі сірі! Хоч ні, ось чорне виглянуло.

- Вона дірку позатикала напевно, щоб вони за нею не бігали і не сосали, - говорить Микола.

- Точно. Як всі налетять,то аж перевернуть.

Через хвилину Марійка знову каже:

-А в нас кактус буде цвісти.

- Той з колючками?

- Угу. Такі кактуси раз на десять-п'ятнадцять років цвітуть.

Микола й Марійка ввечері вернулись додому, де їх чекала несподіванка.

 -  Мамка, дивись - кактус розцвів, - кричить Марійка. - Такий гарний.

З кухні прибігла Ольга, а далі Микола.

- Яка гарна квітка? - хвалить Ольга.

- Ти дивись, які в неї форми, - продовжує Микола. - Хто б міг подумати!

Через тиждень Калуш обступили чорні-пречорні хмари, і десь цілий вечір грім гримів, і то так, що ледь шибки в вікнах не потріскали. Раз за разом в небі були видні спалахи блискавки. І у Бурачків і ще в декількох їх сусідів вибило телевізори, після чого їх треба було лагодити. Тепер Ольга не спішила вечером додому, бо вона продавала на базарі малину з городу Бурачків.

- Ну, що всьо продала? - питає Марійка.

- Тільки півлітри лишилось, атак три літри продала.

- Татко, тобі хіба не цікаво знати, хто виграв? - запитує Марійка тепер в Миколи.

-А, тож Клічко вчора бився? - згадавши, говорить Микола.

- Чого ж в мене не питаєшся?

- Я просто забув. Хто ж виграв? Клічко?

- Звичайно. То молодший бився. Він на сьомому раунді нокаутував Баррета.

  -  Молодець!

Так, Микола щасливий біля цих маленьких, з вусиками кроликів! Вони ж такі ніжні, тендітні. Хоч як Микола не намагається не прив'язуватися до них, йому не вдається. Хоча він і знає, що скоро настане час і їх прийдеться вбити, ще до того ж своїми власними руками. Йому болить всередині, думаючи про це. Але як кажуть: "Хочеш м'яса, - вбий!" Та трохи поболить, поноїть у грудях, а тоді щезне, мов зовсім і не було.

Недільного літнього ранку Микола вже під'їжджав до воріт своєї дачі. Його увагу прикула огорожа. Здавалось, що хтось побував за нею. Тоді він відчинив хвіртку і проїхав. Двері буди були на місці, він ще перевірив це і лишився задоволений. Припер велосипед до вишні, як це завжди робив, і от тоді він завмер. Йому не вірилось. Його думки вмить змалювали уявних злодіїв, його кроликів і усе, що там трапилось.

- Сволочі! - промовив вголос Микола, на очах його були сльози. - Злодійство! Як можна було? - Він приблизився ближче до відчинених дверей прибудови. Замок був виламаний. На хвилину у його голові пролетіла думка.

- Може вони лиш розбудову розбили. Може, вони не знали про кроликів. - Та зайшовши усередину прибудови, усе розвіялось. Стіна буди була проломлена і звідти виднілась темнота.

Миколі так стало погано, що він вийшов з прибудови і сів на велике, гумове колесо. Йому добре було видно з того місця двері буди, але він не наважувався їх відчинити і заглянути всередину. Він уявляв відчинені клітки, порожні клітки.

"Самичка ж мала скоро народити, - міркував він. - Уже пух скубла з себе. Сволочі! Таких і на світі не варто тримати. Як таких ще носить на собі земля?"

Далі він піднявся, зітхнув і попрямував до буди. Встромивши ключа в замок, він кілька раз його покрутив і випхав, тоді ж те саме він проробив із другим замком. І буда відчинилася. Вмить всередину проникли сонячні промені, освітили все там. Микола ступив ногою у буду, а далі другою і от він на місці злочину. Як він собі уявляв, так все і було. Клітки були відчинені, а всередині нікого не було. Він витягнув пакетик з тютюном і скрутив швиденько собі сигарету. Хвилин з п'ять він стояв мовчки, потупивши голову вниз, і курив. Далі, пильніше придивившись до клітки, що належала самиці, він помітив, що щось там блистить у "гнізді".

- Самичка! - скрикнув від радості. - Тебе хіба не забрали?

Крілиця сиділа, втягнувши голову в себе і майже не дихала. Вона трусилась від страху, від минулої ночі, від всього, що було.

 -  Тебе лишили, бо побачили твій пух, - говорив Микола до чорної, мов нічка, крілиці. - Тебе врятували твої кролики, що ще досі у тобі.

Самиця ж мовчала, навіть не рухалась.

... Ввечері Микола сидів біля вікна у домі Бурачків, п'яний не стільки від алкоголю, скільки від трагедії, що трапилась з ним. Його пограбували! А ж Бурачки вчора збиралися побити кроликів, але відклали це діло на інший тиждень, певно, стало жалко. Злодії ж не знають жалю.