Читати книгу - "Крістіна"

Після облави він ще ні разу не бачив Арні й не намагався зв’язатися з ним по телефону. Спершу він думав використати своє знання про Крістіну як важіль, щоб змусити малого мовчати, якщо той раптом не витримає і вирішить розв’язати язика. Бачить Бог, він міг далеко його запроторити, якби надумав співпрацювати з копами. Тільки після того, як поліція заполонила весь гараж, до свідомості Вілла дійшло, як багато насправді знає малий, і він зазнав кількох миттєвих нападів паніки від того, що докоряв собі (і це теж вселяло неспокій, бо докори собі були абсолютно чужими його натурі): невже всі вони так багато знали? Реппертон і всі відморожені клони Реппертона, яких за ці роки було хоч греблю гати? Невже він справді був таким дурнем?

Ні, вирішив Вілл. Тільки Каннінґем знав. Бо Каннінґем був інакшим. Він усе схоплював ледь не інтуїтивно. Не вихвалявся, не пиячив і не молов язиком казна-що. Дивно, але Вілл мав до цього хлопчини ледь не батьківські почуття — хоча без вагань викинув би його на вулицю, якби запідозрив, що той розхитує човен. І зараз не завагався б, переконував він себе.

Екранний писклявий чорно-білий Скрудж саме прийшов до Кретчітів. Фільм уже добігав кінця. Усі вони мали вигляд прибацаних насправді, але найгіршим, безумовно, був сам Скрудж. Божевільна радість у його очах не надто вже й відрізнялася від виразу очей чоловіка, якого Вілл знав двадцять років тому. Його звали Еверетт Дінґл, одного дня він пішов додому з гаража й замордував усю свою сім’ю.

Вілл підкурив сигару. На все ладен був, аби лиш усунути присмак аспіратора з рота, той гидезний присмак. Останнім часом набрати в легені повітря стало важче, ніж завжди. Чортові сигари тільки погіршували ситуацію, але він був застарий, щоб змінюватися.

Малий не заговорив — принаймні поки що ні. Віллів адвокат сказав, що добралися вже до Генрі Бака. Генрі, який мав шістдесят три роки й був дідусем, Христа б зрікся тричі, якби в обмін на це йому запропонували звільнення чи навіть умовний термін. Стариган Генрі викашлював усе, що знав (на щастя, небагато). Йому було відомо про феєрверки й сигарети, але то було тільки два кола по арені цирку, який колись налічував шість чи сім кіл: бухло, крадені тачки, уцінені стволи (включаючи кілька автоматів, які продавали поведеним на зброї маніякам-мисливцям, котрим кортіло побачити, «чи можна з цього пошматувати оленя, як мені розказували»), а ще — крадений антикваріат з Нової Англії. А останні кілька років — кокаїн. То була помилка, тепер він це розумів. Ті колумбійці в Маямі були божевільні, як ті щури в сральнику. А так якщо подумати, то щурами в сральнику вони й були. Слава Ісусу Христу, що малого не зловили з фунтом коки.

Що ж, цього разу він безболісно не відбудеться — а наскільки болючим буде удар, залежало насамперед від того дивакуватого сімнадцятилітнього підлітка і, може, від його дивакуватої машини. Установилася хитка рівновага карткового будиночка, і Вілл не наважувався щось зробити чи сказати, від страху, що все погіршиться. А ще не можна було виключати можливості, що Каннінґем розсміється йому в лице й обізве психом.

Вілл підвівся, стискаючи в зубах сигару, і вимкнув телевізор. Зараз він піде в ліжко, але спочатку, мабуть, хильне бренді. Тепер утома стала його постійною супутницею, але сон приходив неохоче.

Він повернув у бік кухні… і тут надворі ожив клаксон. Уривчасте й наполегливе бібікання пробивалося крізь виття вітру.

Вілл нерухомо захолов посеред кухні — і щільніше зав’язав пасок на великому барилі. Обличчя в нього враз загострилося й пожвавішало, стало уважним, зненацька на багато років помолодшавши. Він постояв, застигнувши, ще секунду.

Ще три гудки: короткі, різкі.

Він розвернувся, виймаючи з рота сигару, і поволі перетнув вітальню. Немов хвиля теплої води, його омивало майже сновидне відчуття déjà vu, до якого домішувалася дрібка фаталізму. Вілл зрозумів, що знадвору сигналить Крістіна, ще до того, як відсунув штору й визирнув у вікно. Приїхала по нього, але він підозрював, що рано чи пізно таке станеться.

Машина стояла біля його під’їзного кільця, зовсім примарна в хмарах віхоли. Її фари світили широкими конусами, які видовжувалися, зникаючи в завірюсі. На мить Віллові здалося, що за кермом хтось сидить, але він кліпнув очима — і побачив, що в машині порожньо. Порожньо, як тієї ночі, коли вона повернулася в гараж.

Біп. Біп. Бі-біп.

Так, неначе вона розмовляла.

Серце важко гупало Віллові в грудях. Він рвучко розвернувся в бік телефону. Наспіла пора подзвонити Арні Каннінґему. Подзвонити, щоб сказав «фу» своєму ручному демону.

На півдорозі до телефону Вілл почув, як реве двигун — неначе жінка, що нюхом вчула зраду. Ще мить, і пролунав гучний хрускіт.

Вілл повернувся до вікна — саме вчасно, щоб побачити, як машина здає назад від високого замету перед краєм його під’їзної доріжки. Її капот, засипаний снігом, був трохи покривлений. І знову заревів двигун. З-під задніх коліс спершу полетів струмінь порохнистого снігу, та потім вони знайшли зчеплення. Машина рвонула вперед засніженою дорогою і знову вгатилася в сніговий замет. Сніг вибухнув і полинув за вітром, схожий на сигарний димок, який розвіює вентилятор.

«Нічого в тебе не вийде, — подумав Вілл. — А хай навіть ти виберешся на доріжку, далі що? Думаєш, я вийду до тебе гратися?»

Його дихання свистіло ще дужче, ніж зазвичай, поки він ішов до телефону, шукав у довіднику домашній номер Каннінґемів і став його набирати. Пальці не слухалися, він набрав хибно, вилаявся, натиснув на кнопку відбою, почав знову.

Надворі, набираючи обертів, заревів Крістінин двигун. А вже за мить вона з тріском утретє врізалася в замет. Зойкав вітер, і сніг немов жменями піску сипав у велике панорамне вікно. Вілл облизнув губи й наказав собі дихати повільно. Але горло щільно змикалося, не пропускаючи повітря; він це відчував.

На тому кінці дроту задзвонив телефон. Тричі. Чотири рази.

Крістінин двигун заверещав. Услід за цим пролунав важкий удар, бо вона вдарила в сніговий замет, який залишила на півколі Віллової під’їзної доріжки снігоприбиральна техніка, що проїжджала повз його будинок.

Шість гудків. Сім. Нікого