Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

— Тула, — сказав Дяглов. — Відзив?

— Тесак. Це ви, пане половнику?

— Я. Вогонь у вас є?

Йому передали ліхтар, допомогли запалити. Світло вихопило з темряви жовті брили черепашнику і широку стрімку западину кам'яного кар'єру. Чорна пляма була старою, занедбаною каменоломнею.

— Сюди, тут сходи, — покликав Дяглов.

Вони спустилися під землю, мацаючи ногами стрімкі сходинки: попереду Дяглов, за ним — Нечипоренко й Олексій, останнім, підібравши рясу, йшов галичанин.

У глибині кар'єру зяяв широкий круглий отвір — тунель…

Якщо не брати до уваги печери на морському березі, де якось Олексій побував з Микошею, йому ще не доводилося спускатися в справжні катакомби, в ті самі катакомби, що їх називали одеським пеклом.

Тепер він міг на власні очі пересвідчитися в справедливості цієї назви.

Ледве вони ввійшли у тунель, стало важко дихати: повітря було затхле, просякнуте гнилим, нудотним запахом підземелля. Цей неживий, могильний запах ударив у ніс біля самого входу, і чим далі вони просувалися, тим він ставав відчутніший і гостріший.

Незабаром вони побачили першу печеру. Тут було щось на зразок форпоста. З низької стелі звисала шахтарська лампа, стояв станковий кулемет без бронещитка, і п'ять чи шість чоловік у шинелях сиділи на землі, приставивши гвинтівки до стіни. Один з них, бородатий, схожий на цигана, з унтер-офіцерськими личками на зім'ятих погонах, підвівся і козирнув Дяглову.

За печерою тунель стрімко повертав ліворуч і розгалужувався. Починалися жилі приміщення.

Треба одразу сказати, на житло це не було схоже. В тісних печерах було задушно і сморідно, сирість проймала до кісток. Навіть приблизно, на око, не можна було визначити, скільки тут людей. В мізерному плямистому світлі каганців ворушилося місиво з голів, скуйовджених борід, босих ніг, зелених, як цвіль, облич…

Найзапекліша контра зібралася тут: вішателі, карателі, відчайдушні душогуби. Земля од них відцуралася. Підземні нори — це все, що лишалося їм від просторої Росії.

«А незабаром і цього не буде, — думав Олексій, пробираючись із печери в печеру слідом за огрядним Нечипоренком. — Не буде!..»

Чутка про те, що в катакомби прибув отаман Нечипоренко, випередила їх. Позаду потяглись якісь тіні, сичав багатозначний шепіт.

Дяглов привів їх у штабну печеру. Вона була трохи вища від інших і краще освітлена. Під горбатою стелею горіло одразу п'ять ліхтарів. У дальньому кутку виднілася глибока ніша, де стояв споруджений з ящиків стіл і дві лави, там теж горіла лампа.

Уздовж стін тяглися нари. З них підіймались якісь люди в шинелях, у деяких були офіцерські погони. Дяглов представив їм Нечипоренка, якого назвав «керівником повстанського руху всього Придністров'я». Офіцери виструнчилися. Кожен з них, звичайно, знав, що таких керівників, як Нечипоренко, на Україні розвелося немов собак порізаних. Величали ще й не такими титулами — «народних вождів», а то й «глав урядів». Усім їм була одна ціна. Але ті, хто ховався в катакомбах, чіплялись за все, що давало їм хоч якусь надію, вірили в чудо, яке тільки й могло змінити їхню долю. А хто знає: може, цей доморослий «керівник» і є те саме чудо?..

Поручики, осавули, капітани, ротмістри — офіцери всіх мастей і відтінків витягувалися перед колишнім петлюрівським полковником, «жовтоблакитником», якому колись взагалі відмовили б у праві називатися офіцером.

Дяглов і бридкий, з щоками бульдога поручик, на прізвище Вакульський, відрекомендований як начальник штабу, повели Нечипоренка у дальню нішу. Галичанин посунув за ними. Олексій не пішов, сів на нари. Він хотів придивитися до тих, хто населяв катакомби. І це була перша помилка, яку він припустив за весь час операції. Вона ледве не обійшлася йому дуже дорого…

Серед бандитів, які стовпилися в штабній печері, було чимало тих, що бачили його перед пожежею на елеваторі. Він почув, як хтось сказав:

— … тутешній. При хазяїні перебуває. Пам'ятаєш, з Микошею ходив?

Але це не насторожило його. Він подумав: «Бачили, то й добре…»

Його обступили з усіх боків:

— Ну, як там нагорі?

— Чека міцно сполохалась після елеватора?

— Либонь, ремінці затягнули?..

Відповідаючи, Олексій поволі стежив за бандитами. На одних були шинелі, на інших — найнеймовірніше ганчір'я. Поблизу крутився якийсь білявий парубок з парабелумом за поясом, одягнений краще за інших: у гімнастьорці і козачих шароварах. Двоє стояло з гвинтівками, причому в одного була російська трилінійка, у другого — однозарядний японський карабін «арисакі».

І раптом Олексій побачив Петька Цяцю.

Він побачив його так близько від себе, що ледве не відсахнувся. Присівши навпочіпки біля нар, Цяця дивився на нього знизу вверх, роззяпивши великого губатого рота. На його товстому обличчі застигло здивування.

— Ей, — сказав він і тильним боком долоні торкнув Олексія за коліно, — я ж тебе знаю! — Голос у Петька був гугнявий і хрипкий, як і в усіх жителів катакомб. — Ти на М'ясоїдівській жив?

Олексієві здалося, що повітря в печері ще більше згустіло і пробкою стало в горлі. Він скоса глянув на Цяцю і знизав плечима:

— На М'ясоїдівській? Не доводилося.

У ту ж мить, помітивши, як поповзли вгору Петькові брови, він зрозумів, що припустив помилку. Треба було спокійно відповісти: так, мовляв, жив, визнати в Цяці сусіда, можливо, навіть зрадіти: кінець кінцем, те, що він родич Синєсвитенку, ще ні про що не говорить, хоча в їхньому будинку всі знали, що Синєсвитенко — більшовик і колишній червоноармієць. Сусіди вважали Олексія братом його покійної дружини. А що, хіба як шурин, то вже обов'язково й однодумець?

Але правильне рішення запізнилося рівно на одну секунду. Тепер доводилося наполягати на тому, що сказано.

Вузький Петьків лоб зібрався в гармошку:

— Як ні? Ти ж токареві Синєсвитенку рідня?

Ще й зараз було не пізно виправити становище: прикинутися, що одразу не зрозумів…

Але Олексій розгубився. Вже усвідомивши першу помилку, він на якусь мить втратив упевненість у собі, а коли знову знайшов її, було вже пізно: слово вирвалося — назад його не вернеш.

— Плутаєш ти щось, — сказав він. — Зроду таких родичів не мав.

— Це ж як?

— А так. Не мав, і все. А тобі він ким доводиться, братом-сватом?

— Кінчай брехати, — промовив Цяця, випрямляючись. — Що я, сліпий? Чи психований?

— А я звідки знаю?..

Несподівано на допомогу прийшов білявий бандит, що був у козачих шароварах.

— Ні, — сказав він, підморгнувши приятелям, — ти, Цяця, не психований, а так, трохи чокнутий.

Мабуть, він вважався тут завзятим дотепником. Навколо зареготали. Посипалися глузливі зауваження:

— Цяця знову рідню шукає!

— Диви, знайшов: їхні собаки з одних ночов хльобали!

— Ша! Та не мій він родич… — почав було Цяця.

— А не твій,