Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Залишивши найвищий ешелон влади, він очолив департамент скотарства у міністерстві земельних справ. Загинув на вулицях Києва 14 грудня 1918 р., захищаючи зі зброєю в руках режим гетьмана.

18

Довідка: Василенко Микола Прокопович — (2 лютого 1866 р., с.Єсмань Глухівського повіту, Чернігівської губернії — 3 жовтня 1935 р., Київ) — український громадсько-політичний і державний діяч, історик держави і права, академік ВУАН.

Народився в сім`ї дрібного службовця. 1883 р. закінчив Глухівську шестикласову прогімназію. 7-8-ий класи проходив у Полтавській гімназії. Після закінчення гімназії 1885 р. вступив до Дерптського університету на медичний факультет, а згодом перейшов на історико-філологічний факультет, який закінчив у 1890 р. Після цього переїхав до Києва; деякий час вдосконалював знання на базі Університету Св. Володимира, відвідуючи лекції В.Антоновича, М.Владимирського-Буданова, В.Іконнікова, І.Лучицького, О.Лазаревського, став членом редакційної колегії журналу «Киевская старина». Протягом 1893–1903 рр. викладав у жіночій гімназії, Фундуклеївській гімназії та Володимирському Київському кадетському корпусі. З 1903 р. перейшов на державну службу: був неодмінним членом губернського піклування про народну тверезість (посада в штатах Міністерства фінансів) і одночасно секретарем губернського статистичного комітету (міністерство внутрішніх справ). 1905 р. пішов у відставку. Протягом 1905–1906 рр. був фактичним редактором газети «Киевские отклики». За публікацію матеріалів «антидержавного змісту» (із закликами запровадження республіканського ладу в Росії та захисту політичних в`язнів) був засуджений на один рік ув`язнення в петербурзькій тюрмі «Крести». 1907 р. успішно витримав іспити в Державній юридичній комісії при Новоросійському університеті в Одесі і отримав диплом І ступеня, що давав йому право на адвокатську діяльність.

1910 р. М.Василенко вступив до Конституційно-демократичної партії, водночас належав і до «Товариства українських поступовців».

1910 р. склав іспити на магістра російської історії при Київському університеті; 1911 р. йому присвоєно звання приват-доцента. Читав лекції в університеті, але після звинувачень в січні 1913 р. в «українському сепаратизмі», прихильності до ідей М.Грушевського, змушений був відмовитись від викладацької діяльності. Зайнявся адвокатською практикою. 1914 р. М.Василенко став присяжним повіреним при Одеській судовій палаті. 1916 р. — захисник при Київському окружному суді.

У березні 1917 р. Тимчасовий уряд призначив його куратором Київської шкільної округи (до неї входили Київська, Чернігівська, Полтавська, Вінницька і Подільська губернії), а 19 серпня 1917 р. — товаришем (заступником) міністра освіти Тимчасового уряду. Був прихильником еволюційного шляху формування української системи народної освіти, що розходилася з політикою українізіації освіти, виробленою І та ІІ Всеукраїнськими учительськими з`їздами та здійснюваною генеральним секретарством освіти.

Після падіння Тимчасового уряду М.Василенко повернувся в Україну. Був обраний професором кількох вищих шкіл Києва, читав історію України та історію українського права. В січні 1918 р. був обраний до Генерального суду УНР.

За дорученням П.Скоропадського М.Василенко сформував першу гетьманську Раду міністрів. Проголовувавши на двох перших засіданнях уряду 2 і 3 травня 1918 р., він передав прем`єрські обов`язки Ф.Лизогубу, обійнявши посаду міністра освіти (з другої половини червня — міністра освіти та мистецтв) та за сумісництвом (до 21 травня) — міністра закордонних справ.

30 липня 1918 р. М.Василенка було призначено заступником Голови Ради міністрів Української Держави, а 9 серпня 1918 р. — Президентом Державного Сенату. На початку листопада на знак протесту проти переговорів П. Скоропадського з лідерами українських соціалістичних партій і обіцянками вклюити їх представників до складу Ради міністрів залишив урядову посаду.

Надалі активної участі у політичному житті не брав. У лютому 1919 р. був обраний Президентом Київського університету. В липні 1920 р. обраний академіком Української Академії Наук, а 18 липня 1921 р. — Президентом Всеукраїнської Академії наук.

На вимогу більшовицького уряду 27 лютого 1922 р. М.Василенко склав повноваження президента ВУАН. У вересні 1923 р. його було заарештовано за участь у контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій» і засуджено до 10 років ув`язнення, але завдяки настирним клопотанням академічної громадськості, зарубіжних вчених і політиків у листопаді 1924 р. М.Василенка було помилувано. Надалі займався науковою діяльністю.

19

Довідка: Лизогуб Федір Андрійович (6 жовтня 1862 р. — 1928 р., Бєлград, Югославія) — крупний землевласник, громадський та державний діяч, меценат.

Походив зі старовинного козацького роду. Батько був близьким другом Т.Шевченка, брат — Дмитро — відомий народоволець — страчений 1879 р.

У 1888–1897 рр. Ф.Лизогуб працював повітовим міським гласним, потім — гласним земської управи в Полтаві. Власним коштом утримував школу художнього промислу ім. М.Гоголя в Миргороді. Політичною діяльністю майже не займався і офіційно не належав до кола українських національних діячів.

Певний час входив до російської партії октябристів. У 1915 р. як знавець земської справи запрошений на посаду члена Ради при російському намісникові Кавказу вел. кн. Миколі Миколайовичі. Після Лютневої революції 1917 р. працював у Міністерстві закордонних справ Росії, керував відділом іноземних підданих.

За дорученням П.Скоропадського завершив формування першого складу Кабінету Міністрів Української Держави. Очолюючи уряд, водночас керував і міністерством внутрішніх справ (5 травня — 8 липня 1918 р.).

Як Голова Ради міністрів упродовж майже всього періоду правління П.Скоропадського був одним з найпослідовніших провідників гетьманського курсу. Після проголошення 14 листопада 1918 р. федеративної грамоти П.Скоропадського Ф.Лизогуб склав свої повноваження і невдовзі виїхав за кордон. Помер на еміграції, у Югославії.

20

Довідка: Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно — 19 березня 1951, Мюнхен) — громадський і державний діяч, вчений-історик, публіцист; один із засновників і товариш голови Центральної Ради, крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині і Буковині, губерніяльний комісар Центральної Ради на Чернігівщині.

Походив зі старовинного козацько-гетьманського роду. Народився в сім’ї військового ветеринара. Освіту здобув у Варшавському, Петербурзькому і Київському університетах. Розпочав активну громадську діяльність спочатку в українській студентській громаді у Києві, згодом — у РУП та УСДРП.

Громадсько-наукову діяльність розпочав 1897 р., друкуючи власні статті спочатку в галицькій, а потім російській та українській пресі. Співпрацював у петербурзькому журналі «Украинский вест ник», часописі «Рада», журналі «Україна», а також у Київському товаристві «Просвіта». Українському науковому товаристві. У 1908 р. став одним з найдіяльніших членів ТУП.

З 1909 Д.Дорошенко переїхав до Катеринослава, де працював у комерційній школі учителем історії. Водночас співробітничав у Катеринославській ученій архівній комісії, редагував «Летопись ученой архивной комиссии», часопис «Дніпрові хвилі» (1910–1913), був заступником голови Катеринославського товариства «Просвіта». Повернувшись 1913 р. до Києва, викладав історію в комерційних школах і одночасно працював бібліотекарем Історичного музею та секретарем Українського наукового товариства.

У 1915 р. його обрали уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті та завідувачем відділу допомоги населенню Галичини й Буковини.

У березні 1917 р. Д.Дорошенка було обрано товаришем голови Центральної Ради і