Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Так, товаришу, сідайте. Нам учителі конче потрібні до зарізу, а їх немає. При вас є якісь документи? І говоріть голосніше, я не дочуваю після контузії.

Іван виклав на стіл свої документи про звільнення з табору й зізнався:

— Більше немає ніяких, усе залишилося в Україні, а там німці.

Калюжний запитав:

— Який ви клас візьмете навчати?

— Я бажав би взяти перший клас, мені ця робота знайома, уже один рік працював із першокласниками.

— А ви знаєте, що це найважчий момент у педроботі, навчати дітей читати?

— Я це знаю.

— Добре. Яким методом ви будете навчати дітей грамоті?

— Я навчатиму діток грамоти аналітико-синтетичним звуковим методом, як і навчав колись.

— От і добро, я зараз напишу призначення. Підете в село Ключі, німці його називали Моор. Школа там хороша є й директриса, теж з України, з Харківщини. Колоністів там немає, вивезли їх кудись на Північ, але є тепер біженці з-під кордону й з Харківщини, вони прибули сюди цілими колгоспами, з худобою й реманентом.

Уже сонце схилялося на захід, коли Іван вийшов із Красноармійська в напрямку села Ключів, що за два кілометри від міста. Перед очима розлігся рівний степ із просяними ланами, соняшниковими гонами. Давно не бачив хлібних ланів, бо перед очима майже шість років стояла стіна тайги. А він любить степи, бо сам степовик із України.

Саратовський степ чимось схожий на український. Через це на душі радісно, як гляне в далину, і вона не закінчується тайгою. А ще й від того, що йде на улюблену роботу, до дітлахів. По ланах видно, що в Ключах господарюють колективно. Цікаво, як тут працювали німці?

Вечоріло, коли підійшов до Ключів. Село знаходиться в лісостепу, у межах Приволзької височини, на правому березі невеликого струмка, притоки річки Голий Карамиш. Ключі розташовані в 86 км на південь від Саратова й 7 км на південь від районного центру міста Красноармійська.

Назва села відповідає дійсності: з-під сугорбка тече струмок джерельної води. Кілька джерел утворили велику калюжу, з якої він і витікає, протікає через частину села й ховається десь у степу. Головна вулиця широка, огорожі німці робили з каміння вишиною з метр. Такими огорожами відгороджені й двір від двору. Камінці вапнякові, їх добувають у кар'єрі. Дивно, що в селі ні деревця, ні кущика. Будинки зведені з цього ж каменя, стіни товщиною понад сімдесят сантиметрів.

Школа десь за селом. Квартиру директора знайшов без труднощів. Зустріла дівчина, років вісімнадцяти й українською мовою запитала:

— Ви до кого?

— Мені треба директора школи, — сказав Іван теж рідною, таки не забув свою мову.

— Тоді заходьте.

У просторій кімнаті побачив ще одну жінку.

— Я директриса сільської школи Патук Галина Данилівна, — відрекомендувалася, — а це моя дочка Оксана.

Подав їй своє призначення, а вона запросила сісти, прочитала поданий папірець.

— То ви до нас на перший клас, це дуже добре, бо у нас із цим проблема.

Ганна Данилівна розповіла про те, як у вересні 1941 року видворяли з Ключів німців-колоністів за їх начебто змову проти Батьківщини, згадувала про той незвичайний ранок:

— Не сила було спостерігати за худобою, яка лишилася без догляду й вийшла з відкритих хлівів на вулицю. Вівці, кози, свині розбрелись по степу, а корови зійшлись на стійло до струмка, де їх завше доїли опівдні під час пасовища, а тепер недоєні ревіли. Під обід назбирав, присланий із району голова сільради, жінок, щоб їх подоїти. Залучили навіть випадкових перехожих. Коли не вистачило посуди на молоко, здоювали на землю. Молоко струмками збігало в калюжу, що утворилась із джерельної води. Другого дня, у село в'їхав колгосп із Харківщини й навів порядок із худобою.

Пізніше Іван роздивився, у селі багато порожніх дворів, у кожному лишилося чимало плугів, сівалок, борін, жаток, подекуди й молотарок. Значить добре жили німці. Спочатку Радянська влада їм дала автономію, як «рівній нації в сім'ї народів-братів». Тільки потім от ці «брати-росіяни» скрізь насильно заганяли в колгоспи, а німці-колоністи звикли до одноосібного господарювання. І от що з того вийшло.

Директриса пригостила Івана тушеним гарбузом і картоплею, вареною в мундирах. Такої страви він не споживав уже шість років, а вона бідкається:

— Нічого немає, важко дістати чогось кращого.

А чого ще треба кращого для недавнього зека, який про такі наїдки міг лише мріяти.

Поселила його директриса в цьому ж будинку, у невеликій кімнаті з окремим виходом на вулицю. Тут, крім дивана, невеликого стола й стільця нічого не має. Та він радий і цьому, воно все ж таки не барак у таборі, а вільне життя. Застеливши диван ковдрою, яка побувала з ним у багатьох лагпунктах, сів біля столу й полегшено зітхнув:

— Тепер уже я принесу яку-небудь користь людям.

Згодом Оксана принесла ще й подушечку. У нього такий настрій, що ладен був би всіх людей міцно обійняти й розцілувати.

Усе в Івана добре, окрім харчів. Щоденно купує шістсот грамів хліба, а більше нічого придбати в місцевому магазині. Виручають батьки учнів, які передають дітками для