Читати книгу - "Під Савур-могилою"

— Поляків-схизматів відпровадь,— порадив дяк Кузьма, не вірячи, що його виганяють.

— Мені, думний пане, краще знати, кого й коли відпроваджувати,— осталив голос Сірко, встаючи з лавиці і даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Я донесу його величності твої негречні слова про його особу,— піднявся й Кузьма, Данилів син.

— Хіба на свою голову те вчиниш. Я з царем потрактуюся і порозуміюсь, як не його підданий, а тобі за намови на мене може випасти доля зичливця мого, Симеона Адамовича,— може, чув? Так що з Богом, дяче, завтра зарання й вирушай. І не гніви мене зайве, бо я того не люблю, хай буде тобі знамо. А відпровадити тебе за Адамовичем можу.

— Не будемо, отамане, сваритися. Скажу лише, що Ханенко хоче передатися Самойловичеві, і цар повелів його прийняти,— посунув дяк у двері й зачинив їх, хряпнувши.

— Ченці, отамане, із Київського колегіуму приїхали за вспомощенством, чи приймеш їх і коли? — вступив у канцелярію джура Навар Оскарко.

— Проси тепер, бо хочу мати з тим спокій,— викресав Сірко вогню і припалив люльку.

Спудеї ввалилися в канцелярію трійцею старших. Вклонилися від себе, від митрополита Йосипа Тукальського, розсілися й оповіли про придушення воєводою Дворецьким повстання цеховиків, про нужди колегіуму, про те, що в час війни Польщі з турчином московські воєводи ведуть себе як вдома, що сейм, не затвердивши Бучацької домови круля Михая, обрав королем Собеського, хоч і цар Олексій попереджував поляків не обирати його, покруча, і герцоги нейбурзький, лотарінгський, баварський та князь трансільванський були проти.

— Ото така, отамане зацний, дружба варшавського та московського дворів. Вона й при Михаї на ладан дихала, а тепер і поготів кепська, бо цар мав надію, що ляхи вберуть його самого крулем.

— Як жиє колегіум, свята Лавра, собори, храми і їх наставці? Чим жиють і на що надіються?

— А як, славний лицарю? У нас все життя тепер животінням стає і міряється знакомитими духоборами: Сагайдачним, Плетенецьким та Могилою, бо мовимо зчаста всі: «до них», і «після», «тоді» й «тепер», «там» і «тут»,— ото й зважуй. Відходить козацтво і поспольство в своїх чорних лихах від рідної церкви, хоч отроки шкіл ще й тримаються, слава Богу, бо перекинчиками за мирські блага стали й святі отці вже. А Нестор, Олімпій та й інші наші великі мужі-жертвенники, що, несторіан ассійських повторюючи, говорили: «сі не може текти ріка, якщо відрізано в неї витоки, і не ростиме дерево угору та вширочінь, коли в нього знищено коріння!» Посуди сам: обидва гетьмани нині відсахнулися і від митрополії та екзарха, і від нас, і від єднання рідного сполеченства, розбратуючи його та нищачи, то до чого дійдемо отак?! Січ, даруй, такоже лиш вважається нашою захисницею,— делікатно докоривши Сіркові, чогось недоказав старший.

— Кажуть, вам, січовикам, і цар обіцяє золоті гори якимось свіжим респонсом, і султан листом? Митрополит Йосип цікавий знати те, як твоя ласка,— спитав середульший.

— Не буду таїти від вас, дорогі амбасадори, є респонси і від царя, і від султана, я їх за браком часу ще не бачив та при суцільних, хай не гнівається митрополит Йосип, людоловстві, руйнуванні й паленні краю, плюндруванні святинь і Божих парсун наших, зодиобіч, і передбачливо розрахованої на завтрашнє поневолення помочі нам, іздругобіч, людин наш і з десятьма клепками в голові що може видумати, окрім приставати до другої сторони? Видно, й Бог хоче від нас того. Адже, окрім грабунків і руйнацій краян султан нічого не дав славному Дорошенкові, і він у самотності згризав себе за обезлюднення Правобіччя.

— Правда твоя, але ж і туруси-намови царські та плітнярство його амбасадора Милославського в Порозі теж стали причиною султанового плюндрування,— докинув молодший.

— Про що достеменно не відаю, магістри й брати мої, говорити не стану. Але ні з ханом, ні з султаном, ні з Дорошенком, якому, відомо вам, я допомагав, сполеченству нашому тепер не по путі! «Нужда й закони виправляє»,— нам те слід пам'ятати. А поміч колегіумові ми давали і давати будемо, доки буде можність. Завтра ви її одержите, навіть з урахуванням заборгованості нашої,— заокруглив Сірко розмову з ходаками.

— Апостол Павло казав: «Нас вбивають, але ми не вмираємо!», то будемо того триматися й ми, славний отамане! — підбадьорливо на прощання сказав Сіркові старший.

— Будемо й будьмо! До завтра, дорогі гості! — прикрив за ходаками двері Сірко, відчуваючи, як додалось йому гризот сумління.

Після прохолодної, аж із інеєм ночі був сонячний, теплий, тихий, як намальований, недільний пізньоосінній день, коли Сірко і скарбник Григор Пелех, у супроводі Лавра Гука та чотирьох козаків відпровадивши до Києва ченців-маґістрів із ґамзою-коштом помочі колегіумові, приєдналися до старших та знатніших, переважно значкових чільців, що сиділи посеред січовища на лавицях проти сонця за великим дубовим столом і стояли юрбою обіч.

— Цікаво все ж таки знати, в кого з них, окаянних, більше титулів: у царя чи в султана, коли виміряти їх і переважити на злотники і лоти? — почув Сірко кінець глузливої мови бувалого кошового, а тепер курінного Калниболотського куреня, огрядного і до пояса голого.— Я в царських респонсах ніколи не міг полічити їх всі, трикляті.

— Царські, Остапе, переважать султанові, мо' й на хунти, коли належно їх співставити,— переконливо ствердив опасистий старшина, що незручно напівлежав на шинкаревому кадубі, колишній суддя Литовського, а тепер курінний Незаймайківського куреня Самійло Богданович.

Сірко з Пелехом, слухаючи ту мову, неквапом всілися й собі в застілля на лавицях, які обрамляли стіл із трьох боків.