Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Отже, до завершення війни і навіть ще деякий час після цього поляків не полишали надії на поверення Польщі її довоєнних територій. Як і раніше, надії спиралися на сподівання на можливу допомогу у цьому питанні з боку західних союзників. Утім національно-визвольні прагнення польських «пролондонських» сил були приречені на поразку рішеннями, прийнятими їхніми партнерами по коаліції вже у грудні 1943 р. на Тегеранській конференції. Згідно з ними Польща опинялася у сфері дій радянських військ, а повоєнний польсько-радянський кордон, виходячи з етнічного критерію, мав пройти за «лінією Керзона».

З визнанням 5 липня 1945 р. Великобританією і США польського Тимчасового уряду національної єдності, створеного у Москві в червні 1945 р., і водночас з відмовою підтримувати надалі останній польський емігрантський уряд часів війни Томаса Арцишевського для більшості членів підпілля АК і Делегатури цього уряду сенс подальшого збройного опору було остаточно втрачено.

Ми не ставили собі за мету в цій праці докладно розповідати про те, як трагічно скінчилася боротьба Української повстанської армії, створеної ОУН(Б) на Волині — Поліссі у березні — квітні 1943 року. На цю тему останнім часом написано чимало. Варто зазначити, однак, що в більшості випадків автори цих досліджень не змогли все-таки цілковито позбутися модного серед сучасних політиків і публіцистів прагнення «модернізувати» історію цієї боротьби, особливо антинімецький її напрям, екстраполювати «новітнє» бачення на минуле українського націоналістичного підпілля.

Тисячу разів мав рацію заступник В. Кубійовича по Українському центральному комітету Кость Паньківський, коли у своїх мемуарах відзначав, що багато хто з тих, хто співпрацював з німцями, хай навіть спочатку з патріотичних і прагматичних міркувань, після війни «втратили пам’ять». «Живемо в часах, — продовжував він, — коли у всьому світі, а не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав жодних зв’язків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві німцям, як то його переслідували і в’язнили та як то він чудом пережив роки німецької окупації»[748].

Останніми роками видано також величезну кількість документів різного походження, в яких яскраво проілюстровано підпільний спротив формувань УПА сталінському режиму вже після повернення в Західну Україну радянських військ.

Два з численних на цю тему документів зацитуємо. Вони, на наш погляд, значною мірою свідчать про те, яким, по-перше, насправді був розмах антигітлерівського опору українських повстанців, а також їхній намір щодо боротьби з «ворогом № 1 — більшовизмом», по-друге, наскільки все-таки суперечливий вона мала характер і яким неоднозначним виявлялося ставлення до неї Центрального проводу ОУН(Б).

Перший документ — це донесення від 4 березня 1944 р. до Українського штабу партизанського руху славетного керівника одного з радянських партизанських загонів Петра Вершигори. Будучи одним із найобізнаніших у партизанських справах в Західній Україні, він зазначав: «Не можна допустити в Польщі тієї помилки, якої ми припустилися на Волині, де віддали керівництво народним повстанням проти німців в руки контрреволюційних угруповань націоналістів. Антинімецьку боротьбу можуть провадити радянські партизани на чолі з освіченими і здатними зрозуміти національні особливості місцевої людності керівниками»[749].

Це донесення до УШПР є одним із багатьох, що вказує на ту роль, яку відігравали відділи УПА чи принаймні прагнули відігравати їхні низові керівники у спротиві гітлерівському окупаційному режимові на Волині з кінця 1942 р. і впродовж 1943 р. В 1944 р. кількість виступів упівських формувань проти німців значно скоротилася.

Другий документ є фрагментом звіту одного зі співробітників поліції безпеки і СД, надісланого командувачу цих відомств у Генерал-губернаторстві оберфюреру СС і полковнику поліції Біркампу, про зміст розмови, що відбулася під час його зустрічі зі знаним українським діячем Іваном Гриньохом («Герасимовським»), уповноваженим на цю розмову Центральним проводом ОУН(Б). Сказане Гриньохом під час зустрічі, що відбувалася 5 березня 1944 р. на конспіративному помешканні в Тернополі, у німецькому звіті підсумовувалося таким чином. Зі слів І. Гриньоха: «Лише у лютому 1943 р. бандерівська група ОУН приступила до формування військових загонів, тобто тоді, коли події на Східному фронті засвідчили, що Німецький рейх не в змозі розгромити більшовизм у призначений час. Теперішній хід операцій на Східному фронті цілком підтверджує слушність планів групи ОУН під керівництвом Бандери».

Він (тобто І. Гриньох. — І. І.) «вважає помилкою те, що поліція безпеки ставиться до цих військових формувань із зростаючою недовірою, оскільки ці загони мають тільки одне завдання: мобілізувати всю активну молодь проти більшовизму. Правда, він (тобто І. Гриньох. — І. І.) змушений був визнати, що військові загони не завжди обмежуються лише виконанням цього завдання, іноді вони проводять акції, спрямовані проти інтересів Німеччини, але передусім здійснюють суворі акти терору проти поляків. Однак ці ексцеси ніколи не проходили за вказівкою керівництва ОУН групи Бандери. Їх слід розглядати як самовільні дії низових інстанцій, організацій або багатьох окремих українців, як акти відплати. Він (тобто І. Гриньох. — І. І.) таким чином не виправдовує ці невірні дії, але тільки пояснює їх»[750].

Якщо за гітлерівської окупації Центральний провід ОУН(Б) справді намагався обмежити антинімецькі дії формувань УПА і спрямувати їх головним чином на боротьбу проти поляків і радянських партизанів, то з вступом на західноукраїнські землі частин Червоної армії останні залишилися єдиним ворогом українських повстанців. До того ж і самі німці змінили своє ставлення до УПА. У нових умовах деякі з німецьких офіцерів вермахту, а також окремі представники німецької розвідки і контррозвідки почали