Читати книгу - "Лабіринт"

— Ти запитувала його, що сталося?

Вона кивнула.

— Він сказав, що все гаразд, що він просто втомився і забагато працює.

Одрік поклав свою руку на руку Жанни.

— Він любив тебе. Може, нічого й не було. А можливо, його таки щось мучило, — Беяр замовк. — Не схоже, щоб Іва втягли в щось лихе. Тоді його б гризли докори сумління. Зрештою, найважливіше те, що він зробив правильний вибір: він переслав тобі каблучку, незважаючи на обставини.

— Інспектор Нубель питав мене за каблучку. Він хотів знати, чи розмовляла я з Івом у понеділок.

— Що ти йому відповіла?

— Правду, що я не розмовляла з ним.

Одрік зітхнув із полегкістю.

— Ти думаєш, що Ів заплатив у такий спосіб за передану мені інформацію? — Її голос був нерішучим, але спокійним і чітким. — Скажи мені. Я б хотіла почути правду.

Одрік здійняв руки догори.

— Як я можу сказати тобі правду, якщо й сам її не знаю?

— Тоді скажи мені, що ти думаєш про це. Немає нічого гіршого, — замовкла на хвильку, — ніж незнання.

Беяр пригадав момент, коли камінь завалив вхід до печери, ув’язнивши їх усередині. Він не знав, що з нею відбувалося. Атмосфера замкнутого простору, бурхання вогню, крики солдатів за їхніми спинами. Наполовину забуті спогади та образи. Він не знав, була вона мертва чи жива.

— Es vertat[115], — промовив тихо Беяр Одрік. — Незнання — це найнестерпніша річ, — він ще раз важко зітхнув, — гаразд. Я справді вірю, що таку ціну Ів заплатив за витікання інформації, здебільше щодо Трилогії, але, можливо, також і за щось іще. Гадаю, спершу це були якісь невинні прохання — зателефонувати туди чи сюди, надати докладну інформацію про те, де хтось має бути, з ким вони повинні поговорити — проте невдовзі, гадаю, його почали просити про більше, ніж він би хотів.

— Ти кажеш «вони»? Тоді ти знаєш, хто відповідає за це?

— Просто маю таке припущення, от і все, — швидко промовив Беяр. — Людство не набагато змінилося, Жанно. Ззовні ми бачимо зовсім інше. Ми розвиваємось, упроваджуємо нові закони, нові стандарти життя. Кожне покоління запроваджує власні цінності і відкидає старі, пишаючись своєю витонченістю та мудрістю. Здається, в нас мало схожого з тими, хто жив раніше, — Одрік постукав себе в груди, — але під цією оболонкою плоті б’ється таке саме людське серце, як і завжди. Жадоба, прагнення до влади, страх смерті — ці почуття, — його голос знову став тихим. — Гарні речі в житті також не змінюються: кохання, сміливість, доброта, бажання покласти життя за те, у що віриш.

— Це коли-небудь закінчиться?

Беяр завагався.

— Я молюся, щоб так і сталося.

Над їхніми головами годинник вимірював плин часу. У самому кінці коридору чулися короткі, різкі голоси; кроки та рипіння резинових підошов по підлозі затихли.

— Ти ж не підеш у поліцію?

— Не думаю, що це слушна ідея.

— Ти недовіряєш інспекторові Нубелю?

— Benléu. Можливо. Поліція повернула тобі особисті речі Іва? Одяг, який був на ньому на той час, коли його привезли, вміст кишень?

— Його одяг неможливо... неможливо було врятувати. Інспектор Нубель сказав, що в кишенях Іва не було нічого, крім гаманця та ключів.

— Узагалі нічого? Ні ідентифікаційної картки, ні паперів, ані телефона? Інспектор не вважає це дивним?

— Він нічого не сказав, — повторила Жанна.

— А як щодо його квартири? Вони знайшли там щось? Документи?

Жанна тільки плечима знизала.

— Я не знаю, — вона зробила паузу, — я попросила одного з його друзів написати мені список тих людей, що були в понеділок на розкопках. — Із цими словами Жанна подала йому аркуш із довгим переліком імен. — Він ще не завершений.

Одрік глянув на нього.

— А це що? — поцікавився він, вказуючи на назву якогось готелю.

Жанна також подивилася на аркуш.

— Ти ж хотів знати, де живе англійка, — сказала вона. —