Читати книгу - "Нічний цирк"

На дверях кожного купе висять таблички з написаними від руки іменами. Діти зупиняються біля тієї, де виведено «С. Бовн», і хлопчик підводить руку, щоб тихенько постукати в матове скло.

— Заходьте, — гукає зсередини голос, і Крихітка відчиняє двері.

— Ми не заважаємо? — питає вона.

— Ні, — заспокоює Селія. — Заходьте, заходьте. — Дівчина згортає помережану символами книгу, котру читала, і кладе її на стіл. Її помешкання має вигляд бібліотеки після вибуху: на оббитих оксамитом лавицях і столах із гладенького дерева височіють книжкові стоси. Поїзд хитається, і світло, відбиваючись у кришталевих люстрах, ллється кімнатою.

Прибамбас засуває двері й зачиняє їх на засувку.

— Хочете чаю? — пропонує чарівниця.

— Ні, дякую, — озивається Крихітка та знервовано дивиться на брата, який тільки киває.

Селія роздивляється дітей: дівчинка кусає губу й не наважується подивитися в очі, а хлопчик зіперся на одвірок.

— Розповідайте, — каже фокусниця.

— У нас... — починає Крихітка, — у нас проблема.

— Яка проблема? — перепитує Селія, відсуваючи книжки, щоб діти могли сісти на оксамитову лавицю, але обоє й далі стоять.

— Думаю, дещо, що мало статися, не сталося, — загадково каже Крихітка.

— І що б це могло бути? — намагається з’ясувати Селія.

— Наш друг Бейлі мав поїхати з нами.

— Так-так, Прибамбас казав мені щось таке, — пригадує Селія. — Здогадуюся, що він не поїхав.

— Ні, — підтверджує дівчинка. — Ми чекали на нього, але він не прийшов. А я не знаю, чи він не прийшов, бо не захотів, чи тому, що ми поїхали раніше.

— Розумію, — задумливо озивається ілюзіоністка. — Мені здається, непросто вирішити втекти з дому й приєднатися до цирку. Можливо, він не мав удосталь часу, щоб усе гарненько обміркувати.

— Але він мав прийти, — наполягає Крихітка. — Я знаю, що він мав прийти.

— Ти щось бачила? — цікавиться Селія.

— Начебто.

— Як можна «начебто бачити»?

— Я бачила не так чітко, як раніше, — пояснює дівчинка. — Я взагалі більше не бачу так чітко, як колись. Усе розпадається на друзки та шматочки, які не мають ніякого змісту. Хоча тут нічого не має змісту вже цілий рік, і тобі це добре відомо.

— Гадаю, ти перебільшуєш, але розумію, про що йдеться, — озивається чарівниця.

— Я не перебільшую, — мало не кричить Крихітка.

Люстри починають хитатися, тож Селія заплющує очі, глибоко дихає та чекає, поки вони заспокояться, а потім каже:

— Крихітко, немає людини, котра засмутилася б через те, що сталося минулого року, більше за мене. І я вже казала тобі раніше, що тут немає твоєї провини й ми не могли нічого вдіяти, щоб цьому запобігти. Ані ти, ані я, ані ще хтось інший. Ти це розумієш?

— Так, — погоджується дівчинка. — Але який зміст у тому, щоб бачити майбутнє, якщо нічим не можу зарадити, аби його зупинити?

— Ти не можеш зупинити перебіг речей, — каже Селія. — Але ти можеш бути готовою до того, що щось станеться.

— А ти могла б зупинити, — бурмоче Крихітка, оглядаючи розкидані книжки. Селія підіймає пальцем її підборіддя та змушує малу дивитися в очі.

— Лише кілька людей у цьому потязі мають хоч найменше уявлення про те, наскільки міцно я поєднана із цирком, — каже вона. — І хоча ви двоє належите до цих людей, до того ж дуже кмітливі, ви не можете збагнути масштаби того, що тут відбувається. А якби змогли, вам би це не сподобалося. Тепер розповідай, що ти начебто бачила.

Крихітка заплющує очі, намагаючись зосередитися.

— Не знаю, — каже вона. — Яскраве світло, всюди вогонь, і Бейлі теж був там.

— Тобі доведеться краще постаратися, — наказує Селія.

— Я не можу, — скиглить дівчинка. — Я нічого не бачу чітко, відколи...

— А це тому, що ти не хочеш нічого бачити чітко, відколи це сталося, і я не можу тебе звинувачувати. Але якщо ти хочеш, щоб я запобігла чомусь, мені знадобиться більше інформації.

Селія знімає з шиї годинник на довгому срібному ланцюжку, дивиться, котра година, а потім затримує руку із ним перед носом у дівчинки.

— Крихітко, будь ласка, — просить вона, — ти не маєш витріщатися