Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Рутенія уважно вивчала вогонь у каміні, потім підвела голову і сказала:

— Непокоять мене кілька речей. Рахманське підземелля. Хто мені його показав? Ахруман чи боги? Якщо Ахруман, то навіщо? Підземелля привело мене до Корсуня і я швидко дісталась Суронжу. І не втрапила в Ахруманові лабети.

— Не забувай, Ворон був гравцем. Гравцем, який заплутався у власній грі, — мовив Добровін.

— А я думаю, то були боги! — озвався Бось.

— Чому?

— Бо була ж мапа підземелля. Мапа, яка сама обрала тебе, Рутеніє! Ахруман міг показати тобі вхід у підземелля, але змусити рахманське підземелля дати комусь мапу він був не в силі.

— Бось має рацію… — сказав Добровін. — Підземелля мають власний розум. І пройти їх може лиш рахман! Або той, кому рахмани дозволять пройти. І всі входи-виходи з’являються й зникають, як їм заманеться. Тому і не знайти входи до них…

— То рахмани живі? — здивувалась Рутенія й усміхнулася, — І до чого тут я? Я ж Божа Донька, а не рахманська.

— Хто зна… Рахмани ближчі до богів, ніж ми… Шкода, що мапа зникла і вхід до підземелля втрачено.

Вони вийшла на замкову стіну. Сходило сонце. Золота стис відьмину руку і підвів очі до неба… як жити далі? Як жити, лишивши частку душі у тому світі, де немає минулого й майбутнього, де все — одна-єдина теперішня мить, де змія часу нарешті схопила себе за хвоста? Як жити, коли дивишся на це небо й бачиш, як воно за тисячі років стає сіре і брудне? Як жити, коли дивишся на ці сніжно-білі пагорби й бачиш, як вони зникають і на їхньому місці народжуються урвища? Чи може одна людина витримати таке знання?

Рутенія стисла Золотину руку, подивилась на сонце, засніжене місто під ногами, вдихнула морозного повітря й сказала… Ні, просто подумала… ні, відчула: все буде гаразд. Попереду велика робота. Тривала. Важка. Але все буде гаразд…

Тепло від її руки розлилося Золотиним тілом, і він раптом збагнув! Збагнув, що він не один, що вони удвох! Вона — Божа донька, він — пророк, і тепер у них вдвічі більше сил… І те, що Ахрумана подолано, — лише перший крок, з якого почнеться великий шлях для всього їхнього світу!

Русана глянула на тонкий Дзеваннин профіль, на згаслий камін, згадала батька й Боримисла — на очі навернулися сльози. Дзеванна обняла Русану. Вона потамувала свою печаль і подумала, що вони вирушать на пошуки підземель і знайдуть входи до них, і зроблять їх безпечними. Дослідять, вивчать, зрозуміють своє походження, своє минуле… Будуть боротися з лихими силами, яких ще безліч ширятиме над Суронжем. Звісно, викорінити зло до кінця їм не вдасться: доки будуть люди, буде і зло, заздрість, ненависть. Але це ж не означає, що слід опускати руки?

Чугайстер Віт стояв надворі, на його волосся, брови, плечі сідали лапаті сніжинки. Він згадав Мовчазний Ліс, свою печеру, полісунів, мавок, нічок. Інших істот, страшних і недобрих, що розвелися в Богумирі, забредали з песиголовських земель, із пустель…

«Чи не задовго ми ховалися від людського світу? Чи не час розплющити очі й зрозуміти, що йти далі разом — то наша доля?» — подумав він.

З неба повалив густий сніг, затулив світ і враз перетворив високого чугайстра на кумедного довгого сніговика.

Чорний ворон ширяв над Городищем Старого Бога у Богумирі. Він кружляв, видивлявся і нарешті шугонув донизу. Всівся на капище, походив по ньому, озираючись.

Було порожньо й холодно. Люди не чинили треби в цьому городищі. Ніхто не наважувався підійти до капища, всіяного камінними рештками Ахрумана.

А ворон наважився. Він узяв один камінчик у дзьоба, зблиснув чорним оком і полетів. У нього ще багато роботи. Роки, десятиліття, а може, й століття. Але нічого, ворони живуть довго. А надто ворони, які мають мету.

Ворон летів із камінчиком у дзьобі крізь вітер, сніг, завірюху і дістався таки мертвого Ахруманового замку. Влетів у бійницю і кинув камінець до центральної зали. Походив по залі, покружляв і полетів назад, до Городища. Багато, багато роботи. Каміння дрібне, друзок тисячі, а сил не так багато. Пусте. Час є. Роки, десятиліття, а може, й століття. Ворони, які мають мету, живуть довго…