Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

є) не питайте, де вона була вчора, якщо зараз вона поруч із вами, — перше їй може не сподобатися;

ж) не влаштовуйте їй сцен ревнощів. Ревнощі — ваша слабкість. Не вдавайте із себе Ромео навіть тоді, коли ви точно знаєте, що й вона не Джульєтта…

Наблизився Сідалковський з красивою чорно-червоною тацею, якоюсь пузатою пляшкою, двома чашками паруючої кави й кількома бутербродами з сухої ковбаси і голландського сиру. Він поставив усе те на журнальний столик і заглянув до Грака у записник.

— Такі слова про жінок — і таким ветеринарним почерком писати? Фу! Грак, з вас ніколи не буде аристократа. Навіть якщо раптом у вашій душі завиють від сорому далекі предки!..

Грак мовчки дописував пам'ятку.

— Пахне кавою, Євмене Миколайовичу. До того ж гарячою!

— А таки гарячою. От як припечуть тобі сьогодні на міському суді не тільки батьківство, а ще й аліменти… От тоді ти скажеш, що запахло гарячою кавою…

— Цілуйте ложку, Грак, і не каркайте. Ви краще скажіть, як там ваш тесть, а мій друг — Філарет Карлович? Давно ми з ним не розмовляли на ресторанні теми. — Сідалковський налив у маленькі чарочки болгарського коньяку з французької пляшки і цокнувся: — За вашу перемогу, Грак!

— Щоб нас чужі жінки не цуралися! — перехопив Грак тост Понюхна.

— Воно вам треба, Євмене Миколайовичу? Жінки ще нікого до добра не довели. Тільки до суду… І каси, з якої беруть, але кладуть не до вашої кишені.

— Я мрію про таку жінку, яка ніколи не питала б про гроші й завжди посміхалася…

— Ви багато хочете, Грак! Поки що пийте каву і мрійте. Мріяти вам тут ніхто не заважатиме… Язичка так глибоко не закладайте в рот, можете ненароком і свій проковтнути… Скільки вас можна вчити?.. Надкушуйте маленькими шматочками і, не поспішаючи, розповідайте. У нас до чергового засідання ще море часу…

— Щось ти веселий сьогодні…

— А що робити, Євмене Миколайвичу, двічі одну й ту ж трагедію не переживають. Але на запитання, поставлене вам двічі, можна хоч раз відповісти: як там Філарет Карлович?

— А що йому? Пенсія генеральська. Лежить цілий день на канапі, дивиться на онука і чекає того дня, коли онук підросте й вижене мене з дому. А мій малий чіплятиме йому до мундира ордени й медалі. Поки що це він щовечора робить сам. Одягає, мундир, ордени кладе на столі, тоді, як оце ти, підходить до дзеркала, чіпляє спочатку медаль, козирне, тоді — орден і знов козирне… І так, поки всіх не понавішує…

— Нічого не зробите, Євмене Миколайовичу, у Філарета Карловича не було дитинства. А що він робить уночі, якщо вдень спить?

— Звечора ставить мишоловки і цілу ніч ловить ними мишей, а вранці годує ними Досифея. А після цього з моєї тарілочки ще й дає котові молочком запивати…

— А у вас що, всього одна тарілочка?

— У нас у домі порядок. Чудловський так завів. У кожного своя ложка, виделка, миска, ніж. Тільки у мене тарілочка одна на двох з Досифеєм. Коли я дивлюсь, як він з моєї тарілочки дає коту молоко, я йому кажу: «Або я, або Досифей».

— А він вам що?

— А він каже: «А я про цей день тільки мрію». Отаке життя зачухи…

— А що ваша Офелія-Зося?

— Залишу я її. Ось тільки дядя Філя знайде потрібну кандидатуру…

— Грак, — перебив його Сідалковський, — не примушуйте мене вдаватися до різких слів. Ви мені сьогодні ще на суді потрібні. У вас же тепер знайомство з органами… Ви збираєтесь кидати Зосю?

— Вона мене зрадила. Мені приснився сон…

— Слухайте, Грак, не напускайте туману, як казала мені моя покійна мама. Така, як Зося, ще не дозріла для цього. Ви її кидаєте не тому, що сон приснився, а тому, що вам, Грак, потрібна столиця. Вам набрид Кобилятин-Турбінний. Я вас бачу, як рентген, наскрізь. Ви хочете жити, як кращі представники…

— Ти себе відносиш до кращих представників?

— А ви підніміться й погляньте в дзеркало. Тільки станьте поруч зі мною…

— Ти такий, як і я. Тільки ще, може, гірший…

— Це з якого боку дивитися?

— З якого хочеш. У тебе ж не обличчя, а маска. Ти вмієш чекати… Ти йдеш до своєї мети, по дорозі розгортаючи кущі троянд.

— Ветеринарна освіта — і таке мислення! Не спішіть, Грак. Я візьму записника. Мені хочеться записати вашу останню фразу…

— Не блазнюй… Моя ж дорога не встелена трояндами…

— Я знаю. Перед особняком Чудловського — дорога з гравію… І тому ви збираєтесь залишити це миле, хоч і трохи задовге для вас, створіннячко. Зося ж звикла до вас… Вона вас обожнює і думає, що ви такий же гарний, як і всі.

— Ти ще не знаєш жінок, Сідалковський. То вони тобі такі здалеку здаються… Пізнав би ти їх поближче…

— І це ви кажете мені, Грак? Мені, в якого щойно переписували «Пам'ятку»?

— Тобі, тобі! Коли б ти їх знав, то сьогодні б тебе втретє не тягли до суду…

Цього разу Грак ударив козирним тузом. Сідалковському не було чим крити. Він згадав Антонію, поїздку в лікарню до Клавдія Миколайовича.

— Це глупо, Сідалковський, — казала вона йому. — Якщо ви не поїдете зі мною до мого чоловіка — я це розціню як боягузство…

— Ви натякаєте на моє нахабство? Нахабства мені не позичать… Але й тверезості теж…

— Ми до лікарні поїдемо разом, — наказала Антонія. — Ви до нього підете перший. Ось вам кульок. Тут для нього передача від вас. А потім прийду я. Ось для нього друга передача. Тут самі лиш травки. Він просив принести травок…

«Мабуть, я й справді жінок не знаю, — подумав Сідалковський. — Скільки