Читати книгу - "Житія Святих - Березень, Данило Туптало"

Коли бачили його, що не страшився, ані з гробу не втікав, ані не погоджувався з ними, били його люто й убити хотіли, якщо б від Бога їм було допущено. Тоді пішли, залишивиши його ледь живим. Він же довго, наче мертвий, лежав і, ледь до себе прийшовши, знову плакав і ридав через раніше вчинені гріхи свої. Коли ж свої шукали його всюди, знайшли його у гробі і просили, аби повернувся додому, він не слухав їх, бажаючи швидше померти, аніж до попереднього життя повернутися. Наступної ж ночі знову напали на нього біси, подібно, яіс першої, кричали і багато говорили, і знову, бивши його, пішли. Також і третьої ночі намагалися перемогти непереможного. І бачивши, що нічого не можуть досягнути, втратили надію його здолати і втекли зовсім від нього, терпінням його вигнані. Біжучи, викрикали: "Ти переміг, ти переміг, ти нас переміг!" Так смиренне покаяння і мужнє терпіння робить відчай бісам. І вже після того не могли біси зробити ніякого зла юнакові тому, і прожив далі вельми богоугодно, і став для багатьох людей, що впали у відчай, зразком вставання з гріхів і правдивого покаяння.

Знову бесідуючи про зарозумілість, яка з висоти благодаті Божої скидає, про смиренномудість, яка підносить до милосердя Божого, преподобний Йоан навів повість таку. Був, казав, один монах, який у внутрішній пустелі жив, багато років у чеснотах провів, на старість же підступом ворожим спокушений був і мало не загинув через зарозумілість свою. Він у великій безмовності подвизався, у молитвах, і псалмоспівах, і богомисленні багато днів і ночей проводив, і видіння якісь божественні бачив — одні уві сні, инші — наяву. Сон же його був вельми короткий і легкий, що заледве можна назвати сном. І настільки бажанням безтілесного життя був ' охоплений, що про тілесну поживу зовсім не турбувався, ані землі не обробляв, ані дерев садових не насаджував, але, сповнений віри й уповання на Бога, з того часу, коли в пустелі оселився, жодної не мав турботи, чим годувати своє тіло. Про все земне забувши, охоплений був повним бажанням Бога, сподіваючись переходу з цього світу до Бога. І так багато насолоджувався речами невидимими, небесними, на які сподівався, і не знемогло тіло його за довгий час такого життя, ані не збентежилася ніколи душа його. Але в якійсь добрій, чесній і блаженній мірі влаштувалося життя його, наче було посередині між плотними і безплотними, було його серце ані цілком безплотне, ані не зовсім плотне. І вшанований був за якийсь час від Бога тим, що посилався йому хліб невидимою рукою. Входячи в печерку свою, знаходив на трапезі чистий хліб, якого на два або три дні вистачало. Коли відчував, що тіло його потребує хліба, поклонившись Богові, куштував і знову піснеспівом підживлював свою душу, перебуваючи в молитві і богомисленні, день за днем в досконалішому вдосконаленні зростаючи, справжнім чеснотам і надіям на майбутні віддаючись. І вже на винагороду свою без сумніву сподівався, наче її в руці тримав, — і це було для нього причиною падіння в спокусу. Прийшов-бо до такої думки, що вважав себе більшим від инших і таким, що більшу в Бога має благодать і небесні для себе приготовані блага понад инших людей. І сподівався собі, що ніколи не зможе посковзнутися з такого високого в чеснотах життя. Коли так він про себе думав, не за довгий час народився в ньому якийсь упадок, тоді виросла лінь — і вже можна було впізнати упадок з лінню, бо й зо сну пізніше почав вставати до псалмоспіву, і були молитви його коротші, а не, як спочатку, довгі. І говорив у ньому помисел його: "Спочити трохи треба". І погоджувався він із помислом своїм, і бентежився, і хвилювався думками, і вже таємно щось недобре собі думав. Та попередня його в подвигах звичка трохи будила з ліні і бентеження помислів, робила неначе рухливішим, проте він знову падав в те ж збентеження помислів. Після звичних молитов увійшов увечері в печеру, знайшов, за звичаєм, посланий невидимо йому від Бога хліб, але вже не такий чистий, як спочатку, і, підкріпивши тіло, не відкинув помислів нечистих, не пізнавав, що пошкоджується ними його душа, не звернувся до пошуку лікування попередньої рани, за незначну річ те вважаючи, аби нечисті приймати думки і в них з насолодою затримувався. Наступного дня після звичних, хоч і думками розшматованих, молитов і псалмоспівів, коли настав вечір, увійшов у печеру, щоб підкріпитися їжею. Хліб знайшов, але нечистий і брудний — через те дуже дивувався і тужив духом, проте з'їв і підкріпився. Коли ж настала третя ніч, потрійне собі зло доклав. Розум-бо його знову примножив нечисті помисли, і настільки був любодійною похіттю збентежений, що здавалося в умі його, наче якась жінка з ним лежить і чинить гріховне діло. Коли минула ніч, знову денне звичне, хоч і з багатьма думок перешкодами, здійснив правило, коли ж настав вечір, пішов по хліб і знайшов його не лише нечистим і брудним, але наче його миші чи пси поїли, лише залишки роздроблені по землі валялися. Тоді зітхнув і просльозився, проте зовсім не зворушився серцем, чого вистачало для вгамування нечистих думок і боротьби пристрастей. Зібравши ті, що валялися, нечисті крихти, з'їв помалу, не стільки, скільки їсти хотів, і ліг до сну. І знову найшла на нього хмара помислів найнечистіших і найсуєтніших, що тягнули його у світ з пустелі. І весь похіттю був охоплений, що ані терпіти більше, ані до тями прийти не міг (Бог так на якийсь час на нього допустив за його зарозумілість). Встав і пішов вночі по пустелі, хотівши досягнути поселення світських людей. Коли ж настав день і спека сонячна почала палити, втомився чернець: вже-бо немолодим був. Було ще до наміреного краю далеко, дивився туди й сюди, не побачив жодного монастиря, в який можна було б повернути й відпочити. І трапився, Божим Провидінням, на шляху один монастир, в який він увійшов. Брати, які там були, вельми люб'язно і