Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Прошу вибачення, ваша величносте, — сказав Райнельф, — але, якби так вчинив хтось із нас, це назвали б дезертирством.

— Щось ти забагато став собі дозволяти, Райнельфе, — погрозливо мовив Каспіан.

— Зовсім ні, сір! Він каже цілком слушно, — втрутився Дрініан.

— Клянуся гривою Аслана, — спересердя сплеснув руками Каспіан, — я завжди гадав, що мене оточують піддані, а виявилося, що навколо лише вихователі.

— Я тобі не підданий, — зауважив Едмунд. — І я також вважаю, що ти не можеш ось так піти.

— Не можу, — передражнив його Каспіан. — Що це ти маєш на увазі?

— Ми маємо на увазі, що ваша величність так не вчинять, — низько вклонившись, примирливо заговорив Ріпічип. — Ви — король Нарнії. Ви зрадите довіру своїх підданих, а особливо Тіквіка, якщо не повернетесь додому. Не має король робити те, що йому заманеться, мов звичайна людина. А якщо ваша величність не прислухаються до голосу розуму, наш обов’язок, як вірних підданих, буде роззброїти вас і зв’язати, доки ви не отямитесь.

— Це правда, — кивнув Едмунд. — Саме так вчинили з Одіссеєм, коли йому заманулося пропливти повз острів Сирен.

Каспіан уже потягнувся до свого меча, коли Люсі мовила:

— Не забувай, що ти майже пообіцяв доньці Раманду повернутися по неї.

Каспіан дещо зніяковіло кивнув:

— Так, твоя правда. Було таке, — сказав він і, завагавшись на саму лише мить, зичним голосом звернувся вже до всіх присутніх: — Що ж, нехай буде по-вашому. Ми всі повернемося додому. Піднімайте шлюпку на борт.

— Але, сір, — пискнув Ріпічип, — повернуться не всі. Бо я, як уже пояснював раніше…

— Мовчати! — гримнув на нього Каспіан. — Може, я й дозволив себе повчати, але на такий гачок не поведуся. Хто-небудь, стуліть пельку цьому зухвалому мишу!

— Але ваша величність клялися бути добрим до розумних звірів Нарнії, — нагадав йому Ріпічип.

— До розумних — так, але не до тих, що занадто зарозумілі, — відрізав Каспіан, злетів вниз сходами і, гнівно грюкнувши дверима, зник у каюті.

Але, зазирнувши до нього в каюту дещо пізніше, усі знайшли його у зовсім іншому настрої, зблідлим і зі сльозами на очах.

— Я повівся жахливо, — сказав він. — І дуже винний перед вами. Зі мною говорив Аслан. Тобто, звичайно, сюди він не приходив: він просто не помістився б у каюті. Але лев’яча голова, що висить на стіні, ожила й заговорила зі мною. Мені було так соромно… Ні, він не лаяв мене. Тільки спочатку говорив дуже суворо. Але це було ще гірше. І він сказав… сказав… Ні, не можу… Найгірше, що тільки міг сказати: ви попливете далі — Ріп і Едмунд, і Люсі, і Юстас, а я — назад. Тільки я. І просто зараз. Чому?

— Милий Каспіане, — заспокійливо заговорила до нього Люсі. — Ти ж знаєш, що рано чи пізно нам доведеться повертатися до нашого світу.

— Так, — схлипнув Каспіан, — але ж перед цим вам пощастить зазирнути в країну Аслана!

— Тобі полегшає, коли ти повернешся на острів Раманду, — пообіцяла Люсі.

Потроху Каспіан заспокоївся, але майбутня розлука навіяла на всіх велику печаль, тож краще не згадувати сумну хвилину розставання. О другій годині дня шлюпка, на борту якої був човник Ріпічипа, а також запаси їжі та води (хоча всі вважали, що їсти й пити їм не знадобиться), відійшла від «Зоряного мандрівника», прокладаючи собі шлях крізь безкрайній килим із лілій. На кораблі підняли всі стяги та вивісили щити. Тим, хто сидів у шлюпці, вона здавалася величезною і якоюсь по-домашньому затишною. Хоча чому «здавалася»? Вона і справді давно вже була їхнім домом. Перш ніж корабель зник з очей, вони помітили, як він розвернувся і повільно пішов на веслах на захід. І хоча Люсі все ж зронила кілька сльозин, смуток її був не такий сильний, як можна було подумати. Яскраве світло, тиша і трунки Срібного моря, і навіть, як не дивно, їхня самотність, виявилися гарними ліками від туги.

Ніхто в човні не їв і не спав. Веслувати не було потреби: течія впевнено несла їх на схід. Так вони провели всю ніч і весь наступний день, і, коли світанок третього дня запалав з такою силою, що нам із вами не допомогли б навіть темні окуляри, вони побачили попереду нове диво. Між ними й небом виросла сіро-зелена тремтяча, мерехтлива стіна. Потім зійшло сонце, і крізь цю стіну вони побачили, як воно заграло дивовижними райдужними квітами. Тут вони зрозуміли, що це не стіна, а хвиля, у якої замість гребеня був безперервний потік, мов біля водоспаду. Вона була приблизно футів тридцять заввишки, й течія несла їх просто на неї. Ви можете подумати, що вони злякалися, та ні: гадаю, ви б на їхньому місці теж не боялися. Тим паче, от-от вони побачили щось, що майоріло не просто за хвилею, а навіть за самим сонцем, і вони, звісно, цього ніяк не змогли б побачити, коли б їхні очі не звикли до світла за час подорожі. Позаду сонця виднілося гірське пасмо. Гори були такими високими, що їхні вершини здіймалися просто в небо. Ніхто з них потім навіть і не пригадав, чи бачили вони взагалі гірські вершини, чи вони губилися десь у височині. І певно, то були гори іншого світу, адже наші гори в сотні разів нижчі за ті, й усе одно на них лежать сніги та лід. А ті, скільки б вони не йшли вгору, скрізь були вкриті теплими зеленими лісами, серед яких біліли водоспади. Раптом зі сходу повіяв легкий вітер. Він сколихнув воду навколо шлюпки, спінив верхівки маленьких хвиль і майже відразу ж ущух, але те, що вони відчули цієї миті, залишилося у них у пам’яті назавжди. Вітер приніс їм запахи і звук — тихий мелодійний звук. Едмунд та Юстас жодного разу не проронили щодо нього ані слова, і лише Люсі одного разу прохопилася:

— Прямо серце від нього розривалося…

— Чому? — спитав я тоді. — Невже мелодія та була такою сумною?

— Ні-ні! — вона тільки похитала головою і теж більше про цей звук не говорила.

Ніхто не сумнівався, що бачить за краєм світу країну Аслана.

І тут шлюпка з тріском сіла на мілину.

— Далі я повинен плисти сам, — сказав Ріпічип.

У всіх одразу виникло таке відчуття, ніби все це вже колись траплялося або було кимось передвіщено. Вони допомогли спустити на воду його крихітне суденце.

Ріпічип вийняв шпагу