Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Ваша милосте, у малих дозах свинець діє повільно. Якби Кодікус збирався вас отруїти, то аж ніяк не хотів би, щоб ви заблювали кров’ю за десять хвилин після його ліків, — раптом я згадав, із ким розмовляю. — Я невдало висловився, ваша милосте. Перепрошую.

Він напружено кивнув, показуючи, що приймає вибачення.

— Надто багато з того, що ти кажеш, надто близько підходить до істини, щоб я на це не зважав. І все ж мені не віриться, що Кодікус на таке здатен.

— Ми можемо це перевірити, ваша милосте.

Алверон підвів погляд на мене.

— Як?

— Наказати принести до вашої кімнати пів дюжини птахів. Ідеально підійшли би швидкопиї.

— Швидкопиї?

— Крихітні, яскраві, жовто-червоні, — я підняв пальці, розвівши їх дюйми на два. — У ваших садах їх повно. Вони п’ють нектар із ваших квітів селасу.

— А… Ми звемо їх пурхалами.

— Ми змішаємо ваші ліки з їхнім нектаром і подивимося, що вийде.

Мейрове лице спохмурніло.

— Якщо свинець, як ти кажеш, діє повільно, на це пішли б місяці. Я не терпітиму місяцями без ліків через якусь твою кепсько обґрунтовану фантазію, — я помітив, як у голосі мейра яскраво відбився гнів.

— Вони важать значно менше за вас, ваша милосте, а метаболізм у них набагато швидший. Ми маємо побачити результати щонайбільше за день-два.

Я на це сподівався.

Він неначе замислився над почутим.

— Гаразд, — сказав мейр і взяв із тумбочки дзвоник.

Я швидко заговорив, поки він не подзвонив.

— Одне прохання, ваша милосте: чи не могли б ви вигадати якусь причину, з якої вам можуть знадобитися ці птахи? Нам стала б у пригоді певна обережність.

— Я знаю Стейпса цілу вічність, — твердо сказав мейр. Я ще ніколи не бачив, щоб його очі були такі ясні та проникливі. — Я довіряю йому свої землі, свій сейф і своє життя. Навіть чути не хочу від тебе натяків, що він не ідеально надійний, — у його голосі відчувалася непохитна віра.

Я опустив погляд.

— Так, ваша милосте.

Він подзвонив у дзвоник, і щонайбільше за дві секунди огрядний лакей відчинив двері.

— Так, пане!

— Стейпсе, я скучив за прогулянками в садах. Чи не міг би ти принести мені пів дюжини пурхал?

— Пурхал, пане?

— Авжеж, — відповів мейр так, ніби замовляв обід. — Вони гарні. Гадаю, їхній спів допоможе мені заснути.

— Подивлюся, що можна зробити, пане.

Перш ніж зачинити двері, Стейпс набурмосився на мене.

Коли двері зачинились, я поглянув на мейра.

— Ваша милосте, дозвольте запитати: чому?

— Щоб йому не довелося брехати. Він не має до цього хисту. А в тому, що ти сказав, є мудрість. Обережність — це завжди знаряддя муд­рості, — я побачив, як його обличчя вкрилося тонким шаром поту.

— Якщо я не помиляюся, ваша милосте, сьогодні вночі вам буде непереливки.

— Останнім часом мені щоночі буває непереливки, — гірко відказав він. — Чому сьогодні стане гірше, ніж учора?

— Офалум, ваша милосте. Ваше тіло жадає його. За два дні ви маєте пройти найгірше, але доти вам буде доволі… дис­комфортно.

— Говори просто.

— У вас нитимуть щелепи й голова, ви пітнітимете, вас нудитиме, будуть судоми та спазми, особливо в ногах і попереку. Ви можете втратити контроль над кишківником, а також то відчуватимете сильну спрагу, то блюватимете, — я опустив погляд на свої руки. — Вибачте, ваша милосте.

До кінця мого опису обличчя Алверона стало доволі сердитим, але він люб’язно кивнув.

— На мою думку, краще знати.

— Ваша милосте, є кілька речей, які зроблять це трохи стерпнішим.

Він трохи прояснів.

— Наприклад?

— Приміром, лауданум. Зовсім трохи, щоб послабити бажання тіла. І ще кілька засобів. Як вони звуться, неважливо. Я можу змішати їх для вас у чаї. Ще одна проблема полягає в тому, що у вашому організмі досі міститься чимало свинцю й він не зникне сам собою.

Це, схоже, збентежило його сильніше за всі інші мої слова.

— А хіба він не просто вийде з мене?

Я мотнув головою.

— Метали — це підступні отрути. Вони застрягають в організмі. Ми зможемо викачати свинець, лише свідомо доклавши до цього зусиль.

Мейр нахмурився.

— От напасть. Ненавиджу, коли з тіла щось викачують.

— Це фігура мовлення, ваша милосте. В наш час викачують щось із тіла лише ідіоти та шарлатани. Свинець треба виводити.

Я замислився, чи не сказати йому правду — що він, найпевніше, ніколи не позбудеться свинцю повністю, — але вирішив притримати цю інформацію при собі.

— А ти так можеш?

Я замислився на одну довгу мить.

— Ваша милосте, ймовірно, я ваш найкращий варіант. До Університету звідси далеко. Б’юсь об заклад, що тут навіть не кожний десятий лікар має пристойну підготовку, і не знаю, хто з них може знати Кодікуса, — я подумав іще трохи, а тоді хитнув головою. — Мені спадає на думку п’ятдесят людей, які краще підходять для цієї роботи, та вони перебувають за тисячу миль звідси.

— Я ціную твою чесність.

— Більшість із того, що мені потрібно, можна знайти в Нижньому Северені. Однак… — я поступово замовк у надії, що мейр зрозуміє, до чого я хилю, й не дозволить мені принижуватися, прохаючи грошей.

Він отетеріло витріщився на мене.

— Однак?

— Ваша милосте, мені знадобляться гроші. Те, що вам знадобиться, непросто роздобути.

— О, звісно! — він витягнув гаманець і передав його мені. Мене трохи здивувало, що мейр зберігає в місці, до якого легко дотягнутися з його ліжка, щонайменше один гаманець із чималою сумою. Я мимоволі згадав своє звернення до кравця кілька років тому в Тарбієні. Що я йому сказав? «Рука джентльмена ніколи не віддаляється від гаманця»? Я притлумив недоречний напад сміху.

Невдовзі повернувся Стейпс. Він продемонстрував несподівану винахідливість і привіз дюжину швидкопиїв у клітці на коліщатках, яка була завбільшки з гардероб.

— Оце так, Стейпсе! — вигукнув мейр, коли його лакей викотив у двері клітку з тонкої сітки. — Ти перевершив самого себе.

— Де її краще поставити, пане?

— Поки що просто залиш її тут. Квоут пересуне її для мене.

Стейпс набув дещо ображеного вигляду.

— Та це не клопітно.

— Стейпсе, я знаю, що ти був би радий це зробити. Але я сподівався, що ти замість цього принесеш мені графин свіжого яблучного зілля. Здається, воно може заспокоїти мені шлунок.

— Звісно, — той знову вибіг за поріг і зачинив за собою двері.

Щойно двері зачинились, я підійшов до клітки. Маленькі пташки, схожі на самоцвіти, так швидко пурхали з насісту на насіст, що їх важко було розгледіти.

— Гарненькі, — почув я задумливий голос мейра. — У дитинстві вони мене зачаровували. Пам’ятаю, як думав: як же це, напевно, чудово — цілий день не їсти нічого, крім