Читати книгу - "Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало"

Пояснити їжаку, що шукати треба справжнього магістра Лададатію, а не його підробку, було дуже складно. Та Ваня і сам не дуже розумів, як подумки описати цю різницю. А в кімнату міг хтось прийти, тому, постраждавши над їжаком хвилин п'ять, Ваня запропонував вирушити в ту альтанку, де втішав Весяну.

Сперечатися з ним ніхто не став.

По саду компанія пробиралася тихо та обережно.

Слідом за компанією пробиралося все їжаче поголів'я, загадково хрюкаючи і шурхаючи. На них намагалися не зважати. Головне не зацікавити своїми пересуваннями людей.

У альтанці Ваня знову трохи посидів над їжаком і тяжко зітхнув. Уява наполегливо малювала безумця, замкненого в тій кімнаті. І хлопець не був упевнений, що їжак не повернеться до нього.

— Ну, за портретом він знайшов, кого треба, — підбадьорював Ваню Шелест.

— А може, взяти іншого їжака? — питав Ленц і запропонував кандидатуру на заміну. — Дивися, цей також великий.

А потім звідкись прийшов невеликий їжак, зовсім молодий, зі світлими голками. Похрюкав, наче розповідав щось важливе іншим їжакам, і все поголів'я кудись почухало. Навіть той їжак, з яким спілкувався Ваня.

— Куди вони? — здивувалася Томія.

Ваня знизав плечима і невпевнено відповів:

— Може щось цікаве знайшли.

— Хм, — глибокодумно сказав Льєн і, розвернувшись, пішов за їжаками.

І, якщо чесно, він думав, що подивиться на це «найцікавіше», а потім повернеться і розповість про нього компанії, але пригодники, всупереч здоровому глузду, пішли за ним. У глибину чагарників, місцями колючих.

— А цей сад великий? — спитала Томія, відчепивши в черговий раз волосся від батога здичавілої троянди.

— Великий, — відповів Дамір. — Тут спочатку хотіли збудувати оранжерею, полігон та ще щось. Але не збудували. Полігон взагалі з іншого боку. Причому обидва. І старий, закритий через портал, і новий. Оранжерея у нас крихітна у внутрішньому дворі. На будівництво великої не вистачило грошей. А тут садили фруктові дерева, щоб підгодовувати студентів, а потім, коли помер магістр, який займався садом, все закинули.

Їжаки шелестячим і похрюкуючим килимом йшли вперед. Ішли. Ішли. А потім почали пропадати, що помітив один тільки Лост, який звик спостерігати за тваринами. Тому й вирвався вперед, щоб подивитись на явище ще й зблизька.

— Це що? — спитав задумливо, підійшовши до місця зникнення впритул. — Якийсь бар'єр?

Компанія завмерла за його спиною. Льєн насупився, перебрав в'язку амулетів, вивужену з кишені, а потім стиснув у долоні дерев'яний овал із випаленою квіточкою.

— Ілюзія, до того ж, дуже хорошої якості, — сказав, насупившись ще більше. — Думаю, її відразу б упізнав і все крізь неї побачив хіба що хтось на зразок одного мого викладача. У нього концентрація всім на заздрість, ну і вроджені здібності.

— Вона не небезпечна? — спитав Лост.

— Сама собою точно ні. Чим якісніша ілюзія, тим менше шансів, що там вплели щось додаткове. Додаткове її якість порушило б. А тут дуже якісна. Зате одразу за нею може щось бути.

Лост хмикнув, зламав гілку, що лізла під руку, і потикав її кінцем в ілюзію. Спочатку так, ніби вона була стіною, потім наскрізь.

— Іншої магії начебто немає, — сказав не дуже впевнено.

— І їжаки пройшли, — додав Ваня.

Льєн знову перебрав свої амулети, начепив один на шию і рішуче пішов уперед.

— У мене дуже добрий захист, — сказав якомога впевненіше і сунув в ілюзію руку.

Нічого не сталося.

Льєн ступив уперед. Потім ще раз і ще, а потім зник, як і їжаки.

Компанія трохи зачекала незрозуміло чого, але обезголовлений труп назад так і не вилетів.

— Та ну його! — рішуче промовив Дамір. — У мене дар і сильного небажання туди йти немає, тож…

І пішов за Льєном.

Інші за ним.

І наче опинилися в іншому світі.

У цьому світі сад був світлий та доглянутий. І в ньому існувала галявина, зі збудованою посередині чи декоративною вежею, чи трубою. А ще на галявині було біле каміння, що складалося в дивний візерунок. І їжаки були, котрі тицяли носами в якусь непереборну перешкоду. І Лост, що задумливо обривав з гілки листя. І Льєн, що встиг підійти впритул до їжаків і знову перебирав свої амулети.

Поки компанія на всіх вирячалася, біля башти встигла з'явитися ще одна людина. Чоловік. Він на мить завмер, а потім широко посміхнувся і промовив:

— То в мене гості? Яка краса. Які допитливі та розумні дітки.

І махнув рукою, наче відганяв. Їжаки злякалися, запищали і захрюкали. Льєн різко обернувся і круглими очима подивився на щось за спинами компанії. А Ваня хмикнув і сказав:

— А ви казали, що він завжди з бородою.

І лише після цього студенти впізнали магістра Лададатію. Він зголив бороду, заодно скинув років тридцять і тепер мав вигляд сорокарічного чоловіка.

— Яка краса, помітив, — пробурчав цей чоловік. — Це ж треба, який талановитий хлопчик, відчув, що структура змінилася… Ой, гаразд, гаразд, молодий чоловік, — поправився магістр, коли Льєн повернувся до нього. — Так, чоловік, тепер там теж відсікаючє поле і ви всі в пастці. Не думав, що доведеться цей другий шар піднімати та ще й для того, щоб не випустити якихось допитливих дітей.

Лост хмикнув, натякаючи, що він точно не дитина і після гоління виглядатиме не набагато молодшим ​​за нинішнього магістра. Але помолодівший Лададатія від нього відмахнувся і весело додав:

— І їжаків, так, яка краса. Я в дитинстві мріяв про їжачка, а батьки не дозволили. Недоречно. Майбутні бойові маги повинні заводити ручних леопардів, соколів, а в крайньому разі, якусь дурну співочу пташку, щоб насолоджуватись співом. Така дурість. А тут стало зовсім не до їжаків, на жаль. Спочатку я шукав місце, де жили залишки клану Жовтохвостого Яструба, а потім, зрозумівши, які вони ідіоти, всупереч легендам про їхню силу і могутність, почав шукати власну могутність. На щастя, воно тут практично під ногами валялося, нікому не потрібне. Уявляєш, не дитина, місцеві маги навіть власне життя продовжувати не вміють, живуть, як звичайні смертні. І фокусувати силу вони не вміють, так… Точніше, не вміли, доки не з'явилися ці нелюди. Але як вони цим фокусуванням користуються…