Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Редд уже було зробив крок — закінчити розпочате — але Альбрехт встиг промовити заклинання і пістолет вилетів з його рук. Розлючений герцог підбіг та схопив того за комір.

— Ви з глузду з’їхали?! — вигукнув він. — Рада моя, чуєте?! МОЯ! Наречена!

Його голос лунав лезом — це були слова, що могли зупинити. Не зовсім усвідомлені, інстинктивні. Але справжні.

Аббі вже була біля Ульріха. Він лежав, дихаючи важко, з вологим блиском у зіницях. Рукав сорочки просяк кров’ю.

— Тихо… зараз я все перев’яжу! — сказала вона тремтячим голосом. — Треба повернутися в особняк, лікар витягне кулю. Як же це безглуздо! Ви рідні брати — і дуель через дівчину, яка вас не кохає!

— Знаю. — прошепотів Ульріх, дивлячись на неї. А тоді — м’яко, майже винувато усміхнувся. — Я дурень.

— Ти дурень… Ти міг загинути! — Аббі дивилася на нього з розпачем.

— Але ж не загинув. Завдяки тобі. — прошепотів він, і здоровою рукою обережно притягнув її ближче. Потім — поцілував.

Вона здригнулася від несподіванки, та не відштовхнула його. Лише в очах стояли сльози.

У цей момент до парку вбігла Анжель. Побачивши, як Альбрехт тримає її нареченого за комір, вона кинулась до них.

— Відпусти його! — закричала вона, мов саме герцог був винен у дуелі.

Альбрехт мовчки струснув Редда один раз. Той збагнув усе одразу — особливо, коли побачив рішучість в очах Анжель.

— Все добре! — швидко ступив назустріч нареченій, закриваючи собою Альбрехта. — Все вже добре, не треба!

Та було пізно. Анжель із гнівом у погляді вхопила парасольку — й, забувши про все, почала шмагати Редда по голові, плечах, спині.

— Анжель, зупинись! — закликав він, але не рятувало. — Я зрозумів, чесно!

Редд кинувся тікати, а вона — навздогін. Ніхто не зупиняв її. Усі, навіть поранений Ульріх, не могли стримати сміху.

* * *

У кімнаті графа Ульріха панувала тиша. Рада та Альбрехт стояли з винуватими обличчями.

— Я не хотіла, щоб усе вийшло так… — тихо мовила Рада. — Вибачте.

Ульріх, лежачи на ліжку, кивнув. Йому хотілося підвестися, але Аббі — що сиділа поруч — одразу зупинила його поглядом.

— Не турбуйтеся. Якби не цей безглуздий випадок — ми б не поговорили з Аббі. — усміхнувся він, переводячи погляд на неї. — Сам винен. Піддався емоціям… Ви дуже гарна, Раде. Але... — він подивився на дівчину, що тримала його за руку, — У мене нарешті відкрилися очі.

Рада зрозуміла. Усміхнулась.

— Аббі, можна тебе на хвилинку? — звернувся Альбрехт, коли вони вже збирались іти. — Ми сьогодні вирушаємо. Поїдеш із нами?

— Якщо дозволите… я залишуся. Допоможу йому одужати.

— Якщо ви дійсно кохаєте одне одного — ми не станемо на заваді. Хоча… без тебе буде важко. Музика без флейти — вже не та.

— Я й мріяти не могла про таке. Він мені подобався давно… Але здавалося він у мені бачив лише подругу дитинства. Я навіть не думала, що наші дитячі симпатії переростуть у щось більше. Я не знаю, як усе складеться…

— Ми від’їжджаємо о четвертій. Попрощайся з усіма. І не забудь запросити нас на весілля, Аббі. — сказала Рада, обіймаючи її.

— Кажуть, буде подвійне. — усміхнувся Альбрехт. — Редд та Анжель нарешті почали думати над датою весілля.

— Я шокована! Вона здавалася такою тихою, а відгамселила його так, що він тепер навряд буде задивлятися на інших. — засміялася Аббі. — Як буде щось відомо — обов’язково напишу!