Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!

«Танком...» І раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини із скошеними, як у човнів, носами...

«Бронетранспортери-амфібії, да... Для подолання водних рубежів... для десантів, да...»

Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих...

І раптова думка пронизала мене.

— Іване Івановичу! Іване Івановичу! — загукав я в темряву. Але голова не відгукувався. Тоді я кинувся до тата:

— Тату! Тату!

Він, забрьоханий з ніг до голови, пхав трактора. З-під колеса, що буксувало, просто на нього летіла грязюка.

— Одійди! Одійди, ну! — крекчучи від натуги, роздратовано прохрипів він.

Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти ні хвилини. Самому треба рвонути туди.

І не роздумуючи більше, я кинувся додому. Захекавшись, вбіг у сіни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб світила фара, і скочив у сідло.

їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюці, буксували на глині. Доводилося раз у раз злазити і пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не мені. Бо тут шугав дужий вітер, який збивав, просто клав на землю. Двічі я не міг втриматись і валився набік, на ногу, і якийсь час стрибав на ній, не можучи вирівнятись. А раз просто впав у болото. Але поспішав із останніх сил. І з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лісу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, і не міг знайти. І думав з острахом: «А що, як навчання ще не закінчилися і в таборі нема людей? Що робити? А навіть як є, чи послухають, чи повірять вони мені, пацану?»

Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так ні ж! Вилетів кулею і помчав. Не подумавши навіть. Як скажений!

І вже каявсь я, і картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога. Аж ось і посадка. Я в'їхав на «глеканку». Вітер одразу відпустив мене. Він пішов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурчені чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час мені доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки. Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тоді все. І, вшнипившись у «глеканку», так я й не вгледів, чи є прапор на вишці, чи нема.

Десь тут уже дот на узвишші, за дубами, невидимий у темряві: я виїхав на «генеральську» дорогу. І як про щось далеке і примарне, подумав про ті інструкції, що лежать там, у розколині над амбразурою. Та цю думку враз витіснив спогад про відчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенів у мене у вухах. І я ще дужче натиснув на педалі.

Хто був у лісі вночі у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вітер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, тріщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує і шаленіє — той знає, що то таке. То страшне.

Але, присягаюсь вам, я не відчував того страху. Десь із глибини спливла навіть думка: «Чому мені не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось націлений уперед і тільки вперед. Я думав тільки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше... Я думав тільки про свої ноги, що крутили педалі і вже страшенно боліли від напруження, і про дорогу, про оті нескінченні корчі, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.

РОЗДІЛ XIX

ТТолісо^нялдс Соболь.

С^ОірМлАлМ. ЛАДТТлІЛ,ЧЛ^Ь

Коли я раптом вискочив нарешті на галявину до тої арки і шлагбаума, освітленого ліхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.

Вартовий помітив мене і гукнув:

— Стій! Хто такий?!

Я під'їхав упритул до шлагбаума.

— Мені начальника... Головного... Будь ласка... Дуже треба. Негайно...— Я вагався, говорити вартовому чи ні: однак же він не вирішує, а що, як не захоче покликати офіцера.

— Що сталося? Тільки повернулися з навчань. Троє діб... Може, вранці?

— У нас село заливає,— видихнув я.

— Стривай. Зараз.— Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку.— Товаришу капітан! Доповідає вартовий на прохідній єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає... Єсть! — Він обернувся до мене: — Давай он до тієї палатки!

Я пірнув під шлагбаумом і поїхав до палатки. Назустріч мені вже виходив високий офіцер з червоною пов'язкою на рукаві.

— Що таке?

Хекаючи і затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — і про хати, що по самісіньку стріху затоплені, і про те, що човни позносило і дроти електричні позривало, стовп повалило, і про те навіть, як трактори буксують, не можуть підтягти колоди для плотів...

— Ясно,— сказав капітан.— Ходімо. Доведеться будити полковника. Хоч і жаль — годину всього, як ліг, тільки оце з походу повернулися. Та нічого не вдієш — тут така справа, що...

Ми пройшли кільки палаток і біля однієї зупинились. Капітан пригнувся і пірнув у неї. За мить палатка освітилася зсередини жовтим світлом і на брезенті заколивалась довга химерна тінь.

— Товаришу полковник,— почувся голос капітана.— Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусідньому селі повінь. Затопило хати, потрібна допомога.

Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся і мовив густим, неквапливим басом:

— Значить, так... Підніміть поки що офіцерів — начштабу, начартилерії, транспортників, командирів мотострілецьких батальйонів... Інших не треба. Хай відпочивають.

Мені враз перейняло подих. Вчулося, що ніби це той самий голос, що говорив зі мною по телефону.

— Хто сповістив про повінь?

— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипеді примчав...

— Хай зайде.

З палатки вийшов високий капітан:

— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.

Я зайшов у палатку. На вузькому залізному ліжку сидів, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловік. Він був уже в галіфе, але ще в майці. І мені зразу впала у вічі якась дивна невідповідність: обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, із сивими скронями і