Читати книгу - "Засвіти"

— ...Та ще, добав, брате,— підхопив Дикий сказане,— якщо той дехто не може ніяк прийти до голови по розум, хоч і пора перепорила вже!..

— Але ж козак завжди козаком має бути,— перехиливши братину, витер підборідок Разя.— На те і лихо, щоб з ним боротися нашому братові,— подивився він загадково на співрозмовника.— В нас козаки кажуть: «Де відвага, там і щастя!»

— І я кажу те ж... Коли в тебе на голові, як у дурного на хаті, а в голові і того гірше, то поганяй до ями і людям не вадь! — загадкою вторив Разі Дикий-Дзиковський.

— Еге ж, еге ж, пане сотнику,— встряв у розмову, розламуючи пирога, війт.— Де борошно, то там і Порошно, а треба ж якось жити... Дивився я на ваших коней учора,— перейшов, зглянувшись із Диким, на інше війт Нелюб.— Що не кінь, то й цяцька мальована. Навіть ваш маляр Ликотворний,— подивився він на Вустима,— подібних не напише! І де тільки отакі беруться на світі!..

— Коні як у казці,— підхопив мову війта Корній Слимаченко.

— Непогані, ніде правди діти,— додав обережно Дикий, перехиливши братину.— Я б купив одного, коли б думали продати,— обмацував підпилими очима він господарів.

— Коли ваше бажання, і поторгуватися можна,— раптово пожвавився Сірко, викликавши тим подив у присутніх, що знали його як неперевершеного конелюба.

— А не заправиш, лицарю, як той за рідного батька? — засовався на місці Дикий.

— Для тебе, зацний сотнику, ціна буде терпима,— посміхнувся Сірко, піймавши злякані погляди Корнія і Сабрі.— Зійдемося — не зійдемося, а попробуємо.

— То, може, той... підемо до коней, а тоді вже водносіст і догуляємо,— крекнув задоволено, потираючи пухкі руки, ніби з холоду, Панько Нелюб? виказуючи нетерпіння.

— Як ваша ласка та таке бажання, то чого ж?! — і запитував, і згоджувався Сірко.— Пішли!..

Невдовзі вся чоловіча ватага була вже на вигоні, коло коней. Тривожно стрижучи вухами і загрібаючи під себе землю, вони вилискували на сонці і таки здавалися намальованими, викликаючи подив і захоплення у всіх. Корній, знаючи ціну цим коням, застережливо смикав Івана Сірка за рукав, виказуючи бажання поговорити наодинці. І те, що Іван, здавалося, не звертав на те уваги, лякало його.

Першим коло гінкого, світло-мишастого, з темним пасмом на спині аргамака зупинився Нелюб. До нього зразу ж пристав, зацікавлено оглядаючи красеня, і Дикий. Сюди ж згодом підійшла і решта. Сірко окликнув мишастого поступитися, той різко кинув головою угору, заграв гострими вухами, дрібно затупцював тонкими ногами і, прищулившись, невдоволено повернувся, скошено оглядаючи пришельців.

— На цьому спиняєтеся? — поцікавився Сірко.

— Волів би на ньому, як ласка...— роздумливо приглядався до аргамака сотник.— Не певен, що скарбу стачить...

— Тільки на цьому, куме! — глянув на Дикого переконливо Панько.— Тільки, куме!..

Сірко якийсь час роздумливо гладив вибранця, і той поволі заспокоювався, хоч і щулив ще невдоволено вуха та кидав острашливо пащекою на господаря.

— Я ним трохи їхав з Азова, то — нічого: і витривалий, і хідкий, хоч, правда, ще навчений мало, залягає не скоро, як би хотілося. Та й те сказати, два ж роки йому всього минуло.

— Скільки ж за нього? — щоб не видати неспокою, удавано байдуже поцікавився Дикий.

— Ага! Скільки, коли й залягати не вміє? — обрадувано схопився за гандж зневажливим натяком війт.

Наступила насторожена тиша, ніби всі присутні чоловіки збиралися побитися і тепер готувалися до того. Сірко мовчазним заклопотаним поглядом оглядав присутніх, повагався, змовницьки моргнув Корнієві, аж того піт пробрав, і сказав:

— Левадну пустовщину коло Мжі знаєте?..

Дикий нічого, як і інші, не второпавши, подивився на війта, на Слимаченка і на Сірка.

— Яку пустовщину?..

— Так-так, яку пустовщину!.. При чому тут?.. З тобою, козаче, урядці говорять,— примружив у невторопі очі Панько Нелюб.

— Біля двох верб і осокорів, коло Мжі!..

— Біля двох верб і осокорів?.. Це де лозняки ото?..

— Оту саме, пане війте, за аргамака... І напис від вас особисто, шафаря і райців міста та воєводи Білгородського, що я те все купив у вашому війтівстві.

— Пане Сірку! — споважнів по павзі голова.— Я, як чолова особа в управі, заявляю, що ті землі нами не продаються, а наділяються громадою безкоштовно,— розвів він розгублено руками.

— У тому ж і сенс та гонор, щоб вони були продані, а мною куплені на ім’я дружини моєї, Софії, у вчорашній день, як, скажімо...— подивився Сірко на побратима,— хутір Артемівка.

— Хутір?! Артемівка?! Так такого ж немає? — стенув плечима Нелюб.

— Нема ж хутора, пане Сірку,— підтримав свого кума Дикий.

— Доки воєвода надумається перевірити, буде.

— Якщо не жартуєш, пане Іване, отим, то буде тобі така купча ще нині,— утямив, про що йдеться, і простягнув Сіркові руку війт.

— Навіть так?

— Пан воєвода недалеко звідси, встигнемо.

— В такому разі,— ударив Сірко долонею по долоні війта,— дарую в додаток до всього й