Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Макуз уже не нападав, він ТІКАВ — та ще й, вочевидь, кульгав.

Бідна Нузак трималася на лапах, дивлячись услід переможеному ворогові. Вона тяжко дихала, висолопивши язика, і кров цівками стікала з неї на землю. Ведмедиця сильно постраждала й виглядала побитою. Однак Ніїва побачив тільки втечу Макуза й не усвідомлював, що Нузак було зле. Ворог УТІК! Перемога. Ведмежа з радісним виском побігло до матері.

Ведмеді стояли під теплими променями червневого сонця, спостерігаючи, як Макуз тікає через струмок. Ніїва почувався старим досвідченим воїном, а не щокатим чотиримісячним пузанчиком, який важив усього дев’ять фунтів й аж ніяк не чотириста. Минуло багато часу після того, як Ніїва хижо вгризся в найніжнішу ділянку на пальці злого ведмедя. І от Нузак перевела подих і почала кректати. Її черево важко здіймалося. Коли Макуз зник за струмком, Ніїва всівся на пухкенький задок, кумедно нашорошив вушка й вичікувально втупився в матір круглими блискучими оченятами. Нузак повернулася з хрипким стогоном і поволі почалапала до великої скелі, біля якої спала, коли її розбудив виск переляканого Ніїви. Вона почувалася так, ніби кожна кісточка в тілі була зламана або зміщена. Ведмедиця кульгала й стогнала, лапи їй підкошувалися. Вона лишала за собою червоні смуги крові на зеленій траві. Макуз віддухопелив її добряче.

Нузак лягла, ще раз застогнала й докірливо глянула на Ніїву, мовляв: «Якби не твоя витівка, якби ти не розлютив старого злодюгу, такого б не сталося. А тепер — поглянь на МЕНЕ!»

Малий ведмедик швидко оговтався після бійки, а Нузак нерухомо пролежала весь день і всю ніч. Та ніч видалася, без сумніву, найкращою в житті Ніїви. Ночі стали теплішими, і він полюбив місяць навіть більше за сонце, адже своєю природою був радше дитям темряви, ніж денним мисливцем. Золоте місячне сяйво оповивало землю зі сходу. Хвойні ліси скидалися на острови посеред жовтого моря світла, а струмок звивався й жебонів, як живий, торуючи шлях через осяяну долину. Однак Ніїва добре засвоїв урок: хоч як місяць і зорі вабили його, він пригорнувся до матері і, вслухаючись у переливчасті звуки ночі, не відходив ані на крок.

Уранці Нузак підвелася, риком наказала Ніїві йти за нею й неквапом вилізла на розігрітий сонцем кряж. Вона не мала жодного бажання мандрувати, та потай боялася повернення лиходія Макуза. Ведмедиця розуміла, що ще одна бійка доконає її, а тоді Макуз поснідає Ніївою. Тож Нузак попрямувала до іншого боку кряжа, перетнула іншу долину й рівчак, який слугував брамою до горбистої рівнини, вкритої луками, озерами й острівцями соснових і кедрових лісів. Протягом тижня Нузак шукала річки на рівнині. Її підганяла невидима загроза від Макуза. Тому ведмедиця пленталася вперед, хоч Ніїва вже ледь тримався на коротких товстеньких лапках.

Якось опівдні вони нарешті дісталися річки. Ніїва був таким виснаженим, що ніяк не міг видряпатися на сосну, куди мати відправила його на перепочинок. Відшукавши зручну розгілку, він швидко заснув, а Нузак тим часом подалася рибалити.

Струмок кишів чукучанами, які після нересту потрапляли в пастку на мілководді, тож за годину Нузак наловила цілу купу риби. Коли Ніїва виліз із колиски й спустився, вже майже смеркало. На ведмедика чекав «святковий стіл», де встигла порозкошувати Нузак. Материне пузо скидалося на велику діжку. Ніїва вперше ласував рибою, і впродовж наступного тижня тішився рибним раєм. Риба була його сніданком, обідом і вечерею, а, наївшись досхочу, він валявся в рибі. Нузак теж набивала черево так, що могла лопнути. Куди б не подалися ведмеді, їх супроводжували рибні пахощі — з дня у день міцніші. Що дужче пахтіло, то більше тішилися Ніїва з матір’ю. Малий ріс, мов на дріжджах. За тиждень він набрав три фунти. Ведмежа вже повністю відмовилося від материного молока, бо в старенької Нузак його меншало й трапези ставали суцільним розчаруванням.

Увечері восьмого дня Ніїва з матір’ю вляглися спати на порослий травою пагорб досить рано, відразу після денного «бенкету». Нузак була найщасливішою старою ведмедицею північного краю. Жодних проблем із пошуками їжі, адже поруч річка, де поживи завжди вдосталь. До того ж інші ведмеді не претендували на річкові скарби, і все добро належало ведмедиці з дитям. Нузак марилося їхнє безтурботне полювання, що триватиме, доки в середині літа не спустіють водойми або доки не достигнуть ягоди. Щасливий маленький гурман Ніїва мріяв разом із матір’ю.

Того ж таки дня, коли сонце сідало за горизонт, з’явилася людина. Чоловік навкарачки вивчав вологу ділянку на піску за п’ять-шість миль від річки. Він засукав рукави, оголивши брудні руки до ліктів. На ньому не було капелюха, і вечірній вітерець куйовдив біляве розкошлане волосся, яке чоловік обрізав мисливським ножем ще дев’ять місяців тому.

З одного боку в чоловіка теліпалася бляшанка, а з другого — непоказне, але неймовірно приязне щеня. Воно народилося від батька-гончака з гір Маккензі й матері ердельтер’єр-шпіц. Цуценя дивилося на людину зі щирим захопленням.

Жодна сила у світі не могла зробити щенятка, в якому змішалися такі різні породи, чимось більше за «просто пса». Його лежачий на піску хвіст був довгим, тонким і вузлуватим; лапи скидалися на ступні огрядного хлопчини й на маленькі боксерські рукавички; голова була втричі більшою як для песика таких габаритів. Ніби на довершення шедевра Природи песик утратив половинку вуха внаслідок однієї пригоди. Спостерігаючи за господарем, цікаве цуценя настовбурчило напіввухо, що здавалося наелектризованим, а друге вдвічі довше вушко запитливо схилило. Голову, лапи й хвіст песик успадкував від гончака з гір Маккензі,