Читати книгу - "Чигиринський сотник"

— А чого він її стереже?

— Бо є такі люде, що хочуть промкнутися туди…

— Невже такі є, що живцем до пекла хочуть потрапити? — жахнувся Михась.

— Та бувають… — відказав характерник. — Жив собі колись один музика, а в нього дівчина була, — така гожа, мов та зоря! От вона умерла од чогось. Тужив він за нею, тужив, та й подався на той світ шукати її. А тоді брами за морем ще не було. Приходить він у той світ, а там сидить на престолі клятий Чорнобіг. Став просити його музика, щоб віддав йому тую дівчину чи бодай в Ир Дажбожий відпустив її, бо неправедно загарбали її до пекла… А Чорнобіг зуби шкірить та тільки регочеться — радіє, що так чоловікові дозолив! Але сиділа на тім престолі жінка Чорнобігова, гарна як намальована, аж страшна тією красою… Шкода стало їй хлопця, то вона й каже: «Добре, козаче… бери свою любку! Тільки ж гляди — як будеш у білий світ іти, не озирайся назад, хоч що там сталося б! Як озирнешся, то знов опиниться вона у пеклі, а ти вже сюди живим не потрапиш».

— Не втямлю я, — вигукнув Михась, — а як же ж ми з тобою ото у пекло прокралися?! І брами ніякої там не було!

— А нам, сину, вовкулаки помогли — вони туди ходять тою дорогою, де всяка нечисть у білий світ промикається…

— Ба! — сказав Михась. — Еге, та й що далі з тим музикою було?

— А що… взяв він її та й попровадив у білий світ! А треба було йти довгою темною печерою. Та дівка й одстала якось од нього. Темно у тій норі було, хоч в око стрель, злякалася вона і зачала гукати… Той музика озирнувся…

— І що?

— А її вже нема. Хтів було він назад вертати, аж там уже брама стоїть… Більше ніколи він її не бачив. Воно й не диво, бо Чорнобог нічого зо своїх рук не випускає… не було ще такого, щоб мертвий з того світа вертався!

— О господе! — буркнув Семен, що ішов поруч.

Михась подумав.

— А сей чортяка вже не прийде більше?

— Та ні, сину… пес його вже не випустив би, та клятий чортяка біля могили витає! Треба ще останнього фортеля утнути…

— А якого?

— А ось побачиш!

Стояв уже старий вечір, коли вони зайшли до хати і посідали за столом. Семен зняв бриля і поклав коло себе на лаві. Михась неспокійно крутився і зиркав у вікно.

— Господине! — погукав Обух.

— Зараз, зараз… — відгукнулася вона, орудуючи рогачем у печі. Тоді випросталася і несміливо глянула на нього. — То що, вечеряти будемо?

Обух криво посміхнувся.

— Та ні… твого милого підождемо!

— А він прийде?

— Безпремінно. Тоді й вечерю подаси на стіл… І от що зробиш… — характерник дістав паличку, яку вирізав удень з омельги. — Як поставиш перед ним миску з борщем, ложки не давай. А візьми оцю паличку і стружи її в борщ…

Килина й рота роззявила.

— Ти що, здурів, козаче?!

— Роби, що сказав! — гримнув на неї Обух. — І не питай нічого! Твоє діло — слухатися!

— І сповняти, — докинув Семен.

— Жіноча річ — коло припічка, — укинув Михась і собі.

Обух усміхнувся під вусами, та нічого не сказав.

— Це якесь таке дурне… — буркнула Килина. — І що він мені скаже?

— А зараз і почуєш! — відтяв характерник.

І насилу він те промовив, як у вікні промайнула постать у жупані зі зведеним коміром, а потім грюкнули сінешні двері, брязнула клямка — і на порозі знову став небіжчик.

— Ви іще тут? — поспитався він понуро, кинувши оком по хаті.

— Та треба ж було сіно поперекидати, то люде й помогли! Пішли оно з Семеном та за день і впорали все… хіба я його сама утнула б! Ти ж десь там на службі, а я тут саменька! — задзигоріла Килина, совгаючи рогачем у печі.— Сідай, Іванку, сідай за стіл… зараз і вечеряти будемо!

Небіжчик зняв жупан і жбурнув на піл. Коли він незграбно заліз за стіл і сів на покуті, Михась виразно почув, як од нього тхне землею і солодкавим духом тліну.

— Довго ще тут ошиватися будеш, запорожцю? — поспитався він Обуха.

Той хитро заскалив око.

— Та завтра вже забираємося… коней трохи підпасли, то й слава богу!

— А куди їдеш?