Читати книгу - "Ярославна"

class="book">– Знаєш. Себто знала. А тіко він лежить у храмі в Чернігові. А до тебе під його виглядом і в машкарі його прилітає волоцюга зміулан. Щоби ти знала, моя добра княгине, ця зміїна тварюка ночами відвідує молодих вдів. Які, овдовівши, побиваються за мужами своїми. От зміюка та, демон проклятий, напускає на себе машкару померлого і прилітає вночі до вдови. Яка любові багне. І так їй голову замакітрить, що вона й розтане. А ще у нього зілля є таке. Бідна жінка про все на світі й забуде, і в обійми його кинеться. А йому, зміюці капосній, тільки цього й треба! А жінка повірить, що перед нею ладо її. Бо той зміулан хіба ж такого туману напустить. І кидається в його обійми, думаючи, що перед нею і справді її ладо. От від такої любові, прости Господи, із зміуланом і народжуються істоти зміїної породи.

– Ой, що ж мені тепер робити? Як він знову вночі прилетить?

– Жени його геть! Втришия! Ніякий то не твій ладо. Перехрести його, він од хреста й сахнеться. І вилетить із спочивальні, як наче його вітром видме!

Після того, як тільки в її спочивальні лунав свист Овлура, вона миттєво кричала:

– Явдошко??. Овлур свистить! Знову той… прилетить.

– Не бійся, княгине, я з тобою. Удвох ми вже витуримо того лобуряку, якому жіночих пестощів забаглося.

Ярославна плакала, а Явдошка як могла її втішала.

– Не ти на Русі перша вдова, – казала, – не ти й остання. Буде та буде ще на Русі вдів. Бо ворогів у неї багато. Та й свої часом гірше ворогів бувають.

Ярославна, слухаючи розважливу мову «своєї відьми», як вона величала Явдошку, поволі заспокоювалася і непомітно для себе засинала, а Явдошка до білого дня сиділа біля неї і щось тихо наспівувала княгині, як ото мати, мале дитя заколисуючи, співає. Підклавши долоню під щоку, скрутившись калачиком, Ярославна солодко спала і посміхалася уві сні. Мабуть, слухаючи Явдошину бадьору пісеньку:

Ой летіла горлиця через сад, Через сад, гей! Розпустила пір’ячко на весь сад, Гей, на весь сад! Ой хто й теє пір’ячко ізбере, Ізбере, гей! Отой мене, молодую, забере, Гей, забере!

І далі наспівувала водночас, мабуть, і сама собі – вона була самотньою і своєї сім’ї ніколи не мала.

На курочці пір’ячко рябеє, Рябеє, гей! Любімося, серденько, обоє, Гей, обоє! На курочці пір’ячко в один ряд, В один ряд, гей! Любімося, серденько, в один лад. Гей, в один лад!

Ярославна уві сні посміхалася – щаслива, щаслива! Певна була – Ігор її забере.

– Забере, забере, – підтверджувала і Явдошка. – Як відживеш своє, княгине, у світі цьому, так і забере тебе ладо. Де ти дінешся? Не ти перша, не ти остання. Всі там будемо – тіко в різне времня, визначене нам Господом. На тім світі й зустрінеш свого Ігоря, і вас вже тоді ніхто не розлучить. Така вже доля удови – лише на тім світі і чекає її стріча з коханим…

Але ні-ні та іноді на неї така туга находила, така печаль, що межувала з відчаєм, що навіть Явдошка не могла її розвіяти. І Ярославна не знала, де їй подітися і як далі жити. У який куток не гляне, все їй здавалося, що там Ігор стоїть. Живий, здоровий, молодий. І – такий рід-ний-рідний…

Задумавшись, зверталася до нього як до живого. Іноді кидалась до нього і застигала з розпростертими руками – в кутку нікого не було.

У неї й руки опускалися. Немає Ігоря в цьому світі, немає, ніц! В мармуровому саркофазі у храмі він покоїться. І не повернеться до неї ладо. З Половеччини він ще міг повернутися, але з того світу вороття немає.

Але так вона була певна день-другий, а тоді раптом починала метушитися. Наче шукала щось і не могла знайти. У відчаї піднімалася на міські вали – звідти ладо, як колись, виглядала.

Рано-вранці піднімалася на заборола, до болю в очах вдивлялася в далекий небокрай – звідти, на її думку, і мав повернутися Ігор.

Все було, як і тоді, коли вона виглядала коханого з Половеччини.

Списи співають на Дунаї. Грає вранішня зоря. Ярославни голос чути… «Полечу я, – вимовляє, — Зозулею по Дунаю…»

Як і перше, як і тоді, коли виглядала його з походу, знову на валу прохала вітра, Славутича-Дніпра, прохала сонце ясне…

– Поверніть мені ладо моє!

Іноді їй привиджувалося, як вдивлялася у далечінь: десь далеко-далеко, аж за Сеймом, за долиною з гаями та луками й озерами, бачила двох вершників, які вчвал мчали до Путивля.

– То вони! – кричала збуджено. – Овлур і князь повертаються!..

І ладна була полетіти їм навстріч птахою, чайкою-зигзицею.

Металася на валах.

– Ладо, ладо моє! Я тутечки… Я тебе чекаю. Повертайся, повертайся хутчій – нема мені життя без тебе!

Вірна Явдошка завжди була поруч.

Втішала:

– Живи і радуйся, княгине, що колись ти помреш.

– Чого ж тут радуватися, Явдошко?

– А того… Тільки тоді ти зустрінеш ладо своє – на світі тому. І більше ніколи не буде змії-розлуки між вами.

Ярославна звідтоді й радувалась. Що вона колись таки помре. І полетить її душа на той світ, до лада свого. І вже тоді вони будуть завжди-завжди разом… І будуть молодими, бо там і справді молодість ніхто не відбере, а старість туди ніхто не впустить…

Тієї ночі Ярославна проснулась раптово. Від якоїсь незвичайної тиші, що оповила княжий терем. Вона – тиша та, – як наче б кричала, волала…

Явдошка схопилася на своєму рундуку – від тиші, що аж у вухах дзвеніла, зайшла до спочивальні, оглянулась… Княгині там чомусь не було.

Але постіль була акуратно заслана.

Вже світало.

Ранок з трудом пробивався крізь слюдяне віконце терема. Відчувши щось неладне, Явдошка так і вискочила з терема, поспіхом перейшла майдан і скрипучими дерев’яними східцями піднялася на вал.

І побачила княгиню.

Вона непорушно стояла, наче статуя, вдивляючись в засеймову далину.

Та ось вона звела руки вгору і зробила крок…

«Господи, – прошепотіла Явдошка, – що вона надумала?»

Зойкнула. Кинулась до княгині, але спіткнулась. А коли випросталась, княгині на валу вже не було. А там, де вона мить тому стояла, жива й у плоті, здіймалася над валом якась птаха…

З-за далеких луків, з-за озер сходило сонце і озерця заблищали, а Сейм спалахнув живою водою.

Білий птах вже був далеко, здіймаючись над Сеймом все вище й вище, аж доки й не розтанув у високості…

– До Ігоря, до лада свого зигзицею полетіла, – тільки й прошепотіла Явдошка, дрібно-дрібно хрестячись.

І так воно, мабуть, і було.

– Полечу, – каже, – зигзицею,