Читати книгу - "Ярославна"

Зигзиця і нині в небі, і політ її до річки Каяли, до річки Сюурлій, ніколи не урветься. А до того часу, як вона бронзовою рвійно застигне на Замковій Горі Путивля, залишалося ще більше восьми століть.

Кажуть, той, хто йде зі світу цього, із світу живих, залишається у ньому згадкою. Але залишається доти, доки живі його пам’ятатимуть по смерті. А щоб живі пам’ятали – довго-довго пам’ятали, – треба щось по смерті своїй залишити в цьому світі – починаючи з доброго імені. Творіння якесь.

І доти, доки пам’ятатимуть того, хто пішов в інший світ, йому там, у тому світі, буде добре і затишно.

Що він не дарма жив, лишив по собі добре ім’я і добре творіння. І може й не повертатися у цей світ. Де його так добре пам’ятають. А тільки почнуть у світі людей забувати – чи й забудуть, – треба йому сюди спішно повертатися. Щоб знову в цьому світі залишити про себе пам’ять – життям своїм добрим, ім’ям своїм добрим, творінням значним.

Безсмертну сутність людини називають душею, «божеською іскрою», «вищим» або «останнім Я». Вона невмируща і по кончині фізичного тіла перевтілюється знову і знову (в тіло дитини, що народжується, чи іншої якої живої істоти), щоби знову повернутися до життя на Землі і зробити те добре, чого людина не встигла звершити за першого тут перебування. Зробити те, за що її будуть ще і ще пам’ятати у світі живих.

Ярославна за час свого першого перебування на Землі плачем-тужінням, як та зигзиця, чайка-жалібниця, принесла стільки поезії для життя нашого і для душ наших, що переповнена незвичайною чарівливістю і сильним почуттям, стала символом вірних дружин, тож їй не скоро випаде потреба повертатися на Землю, аби вдруге нагадати про себе. Нащадки русів вже ніколи не забудуть її, ту, чиє ім’я таке хвилююче – Ярославну.

Як співається у пісні, все коли-небудь кінчається. Це так. Але кінчається, щоб ніколи не… скінчитися. Бо тільки забринить, залунає безсмертне: «Чи не добре б було, браття, складом бранних оповідань, як велось у давнину, розпочати пісню слави нам про сина Святослава, князя Ігоря війну? І почнеться хай наш спів не з Боянових задумів, а з повісток наших днів», так ясно стане: це ж і про неї, княгиню, в дівоцтві Єфросинію Осмомисл, в заміжжі і навічно – Ярославну.

Як відомо, вислів цей із «Слова о полку Ігоревім», що звідтоді став крилатим, означає сигнал до дії.

Гай-гай, скільки після того на Русі свистів Овлур, застерігаючи: тривога! Треба спішно рятувати рідний край!

Овлур свистів і свистів – у яке століття нашої історії не заглянь, і все марно. На його свист, що означав сполох, тривогу, на Русі не звертали уваги. Князі боролися за владу, йшли оружною силою один проти одного. Старшого на Русі вже мовби й не було, кожен з удільних князьків уявляв себе владарем.

Феодальну ієрархію удільних князів Київської Русі з X ст. очолювали великі київські князі з місцем перебування у Києві.

Кожен великий київський князь вважався старшим. До його реальних прав належали скликання княжих з’їздів, головне командування під час воєнних походів тощо. Однак удільні князі – «молодші» – не завжди його визнавали за старшого, здебільшого діяли на свій розсуд і в силу власних амбіцій, роздмухуючи міжусобиці, часто й влаштовували походи на Київ для захоплення київського столу. Влада В. кк., поступово, але неухильно звужувалась. Сепаратистські тенденції і дії князів наростали, кожен з них уявляв себе єдиним правителем Русі, і цим вони поступово, але вірно розвалювали єдину державу Київська Русь. З кінця XII ст. цим титулом почали користуватися владимиро-суздальські князі, а з кінця XIII–XIV ст. – галицько-волинські, тверські, рязанські та інші. Після утворення Російської централізованої держави (друга половина XV – поч. ХIIІ ст.) титул В.к. мали тільки московські князі. З 1547 року цей титул увійшов до царського, а з 1721 року – до імператорського титулів. У XIV–XVI ст. це був титул феодальних володарів Великого князівства Литовського, а згодом польських королів. (З 1797 до 1917 титул В.к. належав окремим членам російської імператорської родини).

Що ж до Київської Русі, то її, ослаблу і вже напівзруйновану княжими міжусобицями, прикінчили нові завойовники, які вторгалися з глибин Азії – татаро-монголи.

Навала ординців припинила існування і Новгород-Сіверського князівства.

Згодом його територію захопить Брянське князівство,[52] яке перебувало тоді під владою потомків Романа Михайловича Старого, пізніше – потомків Гліба Ростиславича Смоленського.

Князівство було вщерть пограбоване татарами, багато його сіл і містечок ординці спалили, людність, яка не змогла врятуватися, була загнана в неволю. Погорільці не встигли й відбудуватися, як знову з’явилися ординці, які у 1275 році поверталися з походу проти Литви.

Потім каральні походи ординців під орудою баскака Ахмата здійснювалися не один раз і на Сіверщину, і на Чернігівщину.

Але навіть і за таких умов не припинялися княжі міжусобиці і те, що могло вціліти після татар, донищували свої. Теж з допомогою того чи того ординського баскака.

В Курську отаборився ординський баскак, який правив князівством. З усіх міст колишнього Новгород-Сіверського князівства від ординської навали найменше постраждав Трубчевськ – він був найдалі від центру.

У 1362 році Сіверщина була приєднана до Литви. Власне, до Великого князівства Литовського (його ще називали Руським, Жемойтським). Виникло воно завдяки об’єднавчій діяльності князя Міндовга (1230–1263) в 40-х роках XIII ст.

Вже за князя Вітеня (1293–1316) воно значно розширило свою територію шляхом інкорпорації майже всіх білоруських, а десь у другій половині XIV ст. і більшості українських земель – Волинь, Поділля, Київщина, Чер-нігово-Сіверщина. Остання була приєднана до Великого князівства Литовського у 1362 році.

Русичі з народом лієтувляй (самоназва литовців) у спільному Великому князівстві Литовському жили в мирі та злагоді. (Правда, доти, доки у їхнє життя не почала втручатися католицька церква). Великий князь Литовський, на відміну від імператорів Російської держави, не переслідував русичів-українців, не оголошував, що «нет и быть не может» їхньої рідної мови, а тому вони