Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Полуничний сезон 📚 - Українською

Читати книгу - "Полуничний сезон"

316
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Полуничний сезон" автора Микола Ярмолюк. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129
Перейти на сторінку:
на світ весело, безтурботно.

Дарка посадовила гостей у глибоких кріслах, сама стала навпроти, зіпершись об широку, лиснючу шафу. Мовчала. В кімнаті кублилися сутінки, і те мовчання гнітило. Люба трохи висунулася з крісла, щоб своїми ногами торкатися Павлових.

— Ой, чого це я стою! — спохопилася Дарка. — Ви ж у гості прийшли, а я стовбичу. Зачекайте хвилиночку, я зараз…

Дарка кинулася накривати стола. Рухи її були то надто повільні, то надто швидкі, між собою не в'язалися, і видно було, що тяжка, невідступна думка тисне на психіку жінки, відвертає од реальності. Принесла тарілку нарізаної шинки, покрутила в руках і забрала назад. Потім довго не появлялася, а як увійшла, руки були порожні. Взялася різати хліб і не зупинилася, поки не. порізала весь буханець. Часто якось злякано поглядала у вікно, яке все більше затуляли сутінки. Дерева в саду вже злилися, білі стіни літньої кухні потемніли.

— Ой, чого це ми сидимо в темряві! — Дарка сплеснула в долоні і підняла руку до вимикача.

Світло спалахнуло відразу трьома лампочками. Тепер Павло міг роздивитися Дарку добре. Вона дуже змінилася: під очима синці, на обличчя ніби накинули маску, руки ледь помітно тремтять, погляд блукає по хаті, підлозі, стінах… Коли стіл все ж було накрито, Дарка знову вийшла, цього разу не появлялася вже довше, а як, зрештою, ступила на поріг, була ще сумнішою — здавалося, десь там, у сусідній кімнаті, з кимось зустрілася, і той нашептав їй багато неприємного.

— Оце ж я вас голодом морю, — заметушилася. — Підсідайте до столу. Павлику, Любо, я така рада, що ви прийшли. Ви не боїтеся, ні? А люди бояться. І я боюся. Заплющу очі — бачу Івана свого на сливці. Хлопці ту сливку геть із корінням викорчували, і одежу, в якій був, і мотузку відвезли під ліс на салотопку й там спалили, а попіл розкидали, щоб і сліду не зосталося. А може, не треба було, га? — спитала і, либонь, уперше глянула на гостей.

Турчин знизав плечима, Люба опустила очі, бо в погляді Дарки було щось таке темне, болотяне, аж холод пройшов поза шкірою.

— Я думаю, добре зробили, бо та сливка завше нагадувала б мені про нещастя. Хоча що я кажу? Мені й таї: кожна деревина в саду про це нагадує. Кожний кущ… Не можу ввечері з хати вийти. І за що мені ця кара? — Дарка заплакала — хрипко, ніби душилася тим плачем, плечі важко здригалися. З-під хустки повибивалися пасемця русявих, ледь посріблених сивиною кіс, кілька волосин упало на очі, рот, вона їх не прийняла. Сльози витирала прямо долонею, інколи поривалася щось сказати, але слова застрявали в горлі, від того плач виривався ще з дужчим хрипом. Нарешті схлипнула востаннє й замовкла, і в кімнаті запала гнітюча тиша.


10

На дорозі гучно зарокотав трактор, од того рокоту забряжчали шибки, і Дарка, здається, зовсім заспокоїлася. Сиділа нерухомо, вклавши руки в пелену. По якомусь часі, нічого не кажучи, вийшла в сусідню кімнату, вікно якої виходило на дорогу. Пробула там недовго, а повернулася ніби трохи переінакшена — врівноважена.

— У когось трактор поламався… Стоїть і деренчить…

Вони всі троє сиділи біля заставленого їжею столу, і ніхто ні до чого не торкався. Люба принишкла, а Павло зрідка поглядав по боках — раптом побачить щось цікаве. Дарка схилилася над столом, взяла пляшку, налила три чарки, подумала мить і свою підняла.

— Чого ж ви? Беріть. Випиймо за упокій його душі.

Павло нічого не сказав, узяв чарку і, не чекаючи більше запрошення, випив. Дарка пригубила. Люба — теж, але до їжі не торкнулася. Павло ж з'їв шматок шинки і потягся за другим.

— А Іван тебе, Павлику, шанував. Якось каже: «Оно Павло Турчин без батька, без помочі рідних і близьких у люди вибився, газети про нього пишуть. А моїм чого не хватало? Все було, тільки вчися. Так не хотіли». А я, Павлику, так собі думаю: аби людьми були. Іван мій усе життя біля коней, а на похорон ледь не все село зійшлося. А щоб ви бачили, скільки вінків було! Ні за ким стільки не… — і не домовила.

— Правду кажете, — вперше за весь вечір озвався Турчин. — Головне в житті кожного з нас — бути людиною. До кінця, — несподівано для себе закінчив і жахнувся: а що подумає Дарка?

Її справді вразили ці слова: крутнула до Павла головою. Руки в пелені дрібно затремтіли.

— Павлику, не суди його так суворо, — мовила.

— Я так, до слова, — спробував виплутатися. — Іван Семенович таки був гарною людиною, і якби я у селі був, то теж… провів би його в останню путь.

— Всі так кажуть. Він же нікому не заподіяв зла. Твариночки не скривдив. Усіх любив, і його всі любили.

— Шкода, що така людина пішла зі світу.

— І що йому набрело в голову — хоч убий, не знаю. Він добрий був господар, добрий сім'янин, жили ми з ним душа в душу. Ну, не без того, інколи, було, погиркаємося, але щоб далеко заходило, як в інших, то ні. Він на мене за все життя й пальця не підняв.

— Може, його хвороби довели?

— Що боліло йому, то боліло. Бувало, як схопить, криком сходив. Щоб не тривожити мене, йшов у сад і там мучився. Такий він…

— Його направляли на консультацію до обласних лікарів, їздив він, не знаєте?

— Їздив.

— Щось розказував вам, як повернувся?

— Казав, що нових хвороб не знайшли. Всі старі.

— А папірця звідти ніякого не привіз?

— Привіз. Десь він у шухляді.

Дарка відчинила шухляду, потарабанила в ній і подала Турчину висновок обласного онколога. Павло ледве розібрав якийсь химерний почерк. Діагноз — нефрит обох нирок — був виведений трохи чіткіше. Нефрит — хвороба погана, але жити можна. А може, не повірив обласним спеціалістам?

— Який Іван був на вигляд,

1 ... 128 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полуничний сезон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Полуничний сезон"