Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

1935 року генерал-хорунжий Андрій Вовк очолив опозиційну до уряду групу генералів і старшин (підполковник Вартоломій Євтимович, старшина полку імені Івана Мазепи Сергій Сидоренко-Сапорай, сотник Борис Монкевич та інші), внаслідок чого його виключили з середовища УНР та руками поляків ув’язнили в жахливому таборі Береза-Картузька.

Напередодні Другої світової війни, а саме 8 травня 1939 року, дружина генерала (Софія з роду Галас) народила Андрію Вовку сина Миколу.

У роки Другої світової Андрій Вовк очолив Провід української громади в Німеччині… У повоєнні роки його поновили на посадах у керівних органах уряду УНР. Генерал Вовк працює в Союзі українських ветеранів, який став спадкоємцем Товариства вояків Армії УНР у Польщі. 9 серпня 1947 року він призначається заступником голови Вищої військової ради.

1950 року разом з іншими Андрій Вовк засновує Українське воєнно-наукове товариство в Німеччині, а 21 березня 1957 року знову очолює Військове міністерство уряду УНР на еміграції. На цій посаді працював до 1961 року.

За свою багатолітню працю на добро Батьківщини генерал Вовк нагороджений (1 жовтня 1920 року) орденом Залізного хреста (за участь у Першому зимовому поході) та 1936 року — Хрестом Симона Петлюри (пам’ятна відзнака за участь у Визвольних змаганнях).

20 жовтня 1960 року начальник канцелярії Військового міністерства Микола Стечишин, оформлюючи послужний список Андрія Вовка, зазначив: «В українській військовій службі генерала-хорунжого Андрія Вовка не було обставин, що могли б служити перешкодою або обмежували б його право на одержання передбачених законами Української Народної Республіки рангових, орденських і пам’яткових відзначень та державного емеритального забезпечення».

Згодом еміграційний центр підвищив Андрія Вовка до ранги генерала-поручника, а відтак і до генерала-полковника Армії УНР. До 20 квітня 1967 р. А. Вовк очолював ресорт Військових справ УНР. Від товаришів по зброї вимагав «єдності, дисципліни і праці» та «непохитної витривалості на тернистому шляху до перемоги Української Правди». Вважав, що незалежну Українську державу «можна здобути лише збройною силою Нації, психологічно підготовленої і відповідно організованої».

Військовий і державний діяч, історик та редактор Андрій Вовк помер у м. Новий Ульм (Німеччина) 11 лютого 1969 року, «пройшовши чесно свій довгий життєвий шлях, залишаючись вірним прапорам УНР до останніх днів свого життя, тяжким вояцьким життям вписавши своє ім’я на сторінки історії Української Визвольної Боротьби…»

Андрій Глувківський народився 12 червня 1894 року в м. Смілі Черкаського повіту на Київщині. Смілянську гімназію скінчив 1914 року. Того ж року став студентом Катеринославського гірничого інституту. Навчався до листопада 1915 року, коли отримав мобілізаційну повістку. Військову освіту здобував у Одесі, в Сергієвській артилерійській школі. Після її закінчення — на німецькому фронті до липня 1917 року…

1919 року Андрій повернувся до гірничого інституту, але продовжити студії не вдалося, оскільки в серпні його, як колишнього старшину російської армії, було мобілізовано до армії генерала Денікіна. В лютому 1920 року разом із денікінськими частинами Андрія інтернували в польські табори. Тут зійшовся з українськими полоненими.

Внаслідок військової конвенції Симона Петлюри з поляками Андрій Глувківський у липні 1920 року вступив до української армії. Разом із нею відбув останню військову кампанію літа — осені 1920 року.

У листопаді 1920 року знову опинився в польських таборах, у Стршалково. Перебував на обліку в 1-й Запорозькій артилерійській бригаді.

У таборі склав підручник для гарматників «Робота командира батареї на обсерваційному пункті і старшина батареї» (культурно-освітній відділ Запорозької дивізії, табір Стршалково). Здійснив «значну кількість виготовлених до друку перекладів по ріжним питанням артилерії». Був членом таборової студентської громади та лектором математики Українського народного університету. Переклав із німецької праці «Диференційний рахунок» та «Інтегральний рахунок».

Бажаючи продовжувати навчання, написав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина). До листа додав протокол спільного засідання Ради і кваліфікаційної комісії Студентської громади табору Стржалково від 3 липня 1922 року.

Рада характеризувала Глувківського «як людину, яка незвичайно багато сил і енергії віддає на користь студ(ентської) громади і з національного боку цілком бездоганної», як «зразкового старшину, як під час боїв, так і в звичайних обставинах».

Вже як студент УГА написав Андрій Глувківський спогад «Останній день на рідному терені» — про свій відступ до Збруча в складі гарматної частини Армії УНР.

Ось уривок із цього спогаду:

«(Змучені коні, ніби відчуваючи катастрофу), не везли, а несли батарею…

Через декілька годин ми були вже коло переправи через Збруч. Не було між нами тільки одного сотника, що весь час їхав позаду батареї на кулеметній тачанці та відбивався від більшовиків на всі боки.

Потім вже оповідала нам сестра-жалібниця (яка випадково була з ним на тачанці), що, коли большевики були від них кроків на 30, а патронів у стрічці вже не було, він вийняв пістоля й застрілився.

І кожний раз тепер, коли заведемо ми між собою сварку та не бажаємо поступитися своїми переконаннями (частенько переконаннями в лапках), щоб злиться в єдину волю, в єдине бажання, кожний раз згадую я сотника Пругла, який разом із переконаннями віддав своє життя та перейшов до рядів Наливайка й Тараса Трясила.

Й, може, тепер вони «з могили кличуть нас», кличуть з’єднатись на загальне «святеє діло», але ми не чуємо, не хочемо чути…»

1. Народження синьожупанника.

Омельченко Т. Мої спогади про Синіх // Сурмач. — Лондон, 1969. — Ч. 1–4 (42–45). — С. 32, 33.

Особиста справа студента Федора Скрипниченка. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі: ЦДАВО), ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1943, арк. 1 — 92.

Скрипниченко Ф. Як я