Читати книгу - "Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер"

чи радянських, — де метою концентрації було вбивство. Радянські військовополонені, зігнані докупи десятками тисяч, полишені без їжі й медичного нагляду, гинули швидко й у великих кількостях. Загинуло близько 3 мільйонів осіб, більшість із них — за декілька місяців. Та цей визначний приклад убивства через концентрацію мало стосується концепції модерного суспільства Ханни Арендт. Її аналіз скеровує нашу увагу до Берліна та Москви — столиць окремих держав, що уособлюють тоталітарну систему, і кожна з яких діяла над власними громадянами. Однак радянські військовополонені загинули унаслідок взаємодії обох систем. Осмислення Арендт тоталітаризму зосереджується на дегуманізації у межах сучасного масово-індустріального суспільства, а не на історичній взаємодії між німецькими та радянськими прагненнями та потугою. Засадничим моментом для цих солдатів було їхнє захоплення в полон — тут вони переходили з-під контролю своїх радянських офіцерів та НКВД під контроль Вермахту та СС. їхню долю неможливо трактувати як поступове відчуження в межах одного модерного суспільства; доля ця була наслідком войовничого зіткнення двох суспільств і злочинної політики, що її Німеччина провадила на території Радянського Союзу.

Деінде концентрація переважно була не частиною вбивчого процесу, а методом виправлення умів і застосування фізичної праці. За значним винятком німецьких таборів військовополонених, ані німці, ані СРСР не вдавалися до концентрації з метою умисного вбивства. Табори частіше були альтернативою страті, ніж прелюдією до неї. Під час Великого терору в Радянському Союзі існувало два можливих вироки: смерть або ҐУЛАҐ. Перший вирок означав кулю в потилицю. Другий означав тяжку працю в далекій місцевості, у темній шахті, чи в зимовому лісі, чи у відкритому степу, але переважно означав і життя. Концентраційні табори і фабрики смерті під німецьким правлінням діяли за різними принципами. Заслання в концентраційний табір Бельзен означало одне, доправлення до фабрики смерті в Бєлжцю — щось інше. Перше означало голод і працю, але і ймовірність уціліти; друге означало негайну і певну смерть від задушення. Саме через це, за іронією, люди пам’ятають Бельзен і забувають Бєлжець.

Політика знищення також не постала з політики концентрації. Радянська система концтаборів була невід’ємною частиною політичної економії, що мала тривати. ҐУЛАҐ існував до, під час і після голоду початку 1930-х років; до, під час і після розстрільних операцій кінця 1930-х років. Свого найбільшого розмаху він досяг на початку 1950-х років, коли в СРСР припинили вбивати власних громадян у великих кількостях, і почасти саме з цієї причини. Німці розпочали масове вбивство євреїв улітку 1941 року в окупованому Радянському Союзі. Ці євреї гинули від куль над ямами, вдалині від системи концтаборів, що на той час діяла вже вісім років. За декілька днів у другій половині 1941 року німці розстріляли на сході більше євреїв, аніж мали в’язнів у всіх своїх концтаборах. Разові камери спершу створено не для концентраційних таборів, а для установ медичного вбивства в рамках програми «евтаназії». Слідом за газовими камерами пішли рухомі газові вантажівки, що їх застосовували для вбивства євреїв на радянському сході, тоді стаціонарна газова вантажівка у Хелмні, в якій гинули польські євреї з анексованих до Німеччини земель, тоді постійні газові установи у Бєлжцю, Собіборі та Треблінці в межах Генерал-губернаторства. Газові камери дозволили німцям поширити політику масового вбивства євреїв, що розпочалася в окупованому Радянському Союзі, на захід від лінії Молотова-Рібентропа. Переважна більшість загиблих у Голокості євреїв не бачила концентраційного табору[757].

Образ німецького концтабору як найгіршого складника націонал-соціалізму є оманою, темним міражем над незвіданою пустелею. У ранні місяці 1945 року, з падінням німецької держави, в’язні есесівських концтаборів, переважно неєвреї, гинули у великих кількостях, їхня доля була подібною до долі в’язнів ҐУЛАҐу в Радянському Союзі між 1941 та 1943 роками, коли радянська система переживала стрес німецького вторгнення та окупації. Частину з цих голодних жертв американці й британці зняли на кіноплівку. Ці картини привели європейців та американців до хибних висновків щодо німецької системи. Наприкінці війни у концтаборах загинули сотні тисяч людей, але ці концтабори (на відміну від установ смерті) не будували для масового вбивства. Хоча частину євреїв засуджено до концтаборів як політв’язнів, а частину відсилали туди як робітників, концтабори призначалися переважно не для євреїв. Євреї, що потрапили в концтабори, належать до тих євреїв, що уціліли. У цьому криється ще одна причина, з якої концтабори здаються нам знайомими: їх описали уцілілі — люди, що зрештою загинули б від праці, але їх визволили в кінці війни. Німецька політика вбивства усіх євреїв Європи здійснювалася не в концтаборах, а над ровами, у газових вантажівках і на смертельних установах у Хелмні, Белжцю, Собіборі, Треблінці, Майданеку та Аушвіці[758].

Як визнавала Ханна Арендт, Аушвіц був незвичайним поєднанням промислового таборового комплексу і установи вбивства. Аушвіц залишається водночас символом концентрації і винищення, а тому створює певне сум’яття. Спочатку в таборі були ув’язнені поляки, тоді радянські військовополонені, а тоді євреї та роми. Після додання фабрики смерті частину тих євреїв, що прибували сюди, відбирали для праці, змушували працювати до виснаження, а тоді відсилали до газових камер. Відтак прикладом аргументу Арендт про поступове відчуження, що завершується смертю, може слугувати передовсім Аушвіц. Така інтерпретація гармонізує з літературою про Аушвіц, що вийшла з-під пера уцілілих: Тадеуша Боровського, Примо Леві чи Елі Візеля. Однак такий розвиток подій є винятком. Він не передає звичний хід Голокосту, навіть у Аушвіці. Більшість із загиблих у Аушвіці євреїв гинули від газу безпосередньо по прибутті, не провівши ані дня в таборі. Подорож євреїв із табору до газових камер була лише невеликим розділом історії комплексу в Аушвіці і не є адекватним відображенням Голокосту чи масового вбивства загалом.

Аушвіц справді був значним місцем в історії Голокосту: тут свою смерть зустрів приблизно кожен шостий із загиблих євреїв. Та хоча фабрика смерті в Аушвіці припинила свою діяльність останньою, вона не втілювала вершину технології вбивства. Найдієвіші розстрільні загони вбивали швидше. Швидше гинули люди в голодних районах і швидше гинули люди у Треблінці. Найбільші єврейські спільноти Європи — польську і радянську — знищено також передовсім не в Аушвіці. На той час, коли Аушвіц став найбільшою фабрикою смерті, більшість радянських і польських євреїв, що потрапили під німецьку окупацію, були вже мертві. Коли навесні 1943 року запрацювали газові камери і крематорії в Біркенау, понад ¾ з усіх загиблих у Голокості євреїв уже не жили. Зрештою, переважна більшість — понад 90 % — усіх зумисне вбитих нацистським та радянським режимами людей загинула до того, як