Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

На Буковині, яка хоч формально була до 1849 року злучена з Галичиною, але жила своїм окремим життям, революційні події 1848-49 років позначилися тільки револьтою православних попів проти деспотичного митрополита Миколи Гакмана та повстанням гуцулів у городах під проводом бувшого посла до парламенту Лукіяна Кобилиці. Коли зійшовся перший парлямент у Відні, то з Буковини були вибрані, крім одного посла-німця з Чернівців, самі селяни — 5 українців і 2 румуни. Та вони не відіграли ніякої особливої ролі в парляментському житті. Буковинським румунам, не вважаючи на спротив українців, удалося добитися відділення Буковини від Галичини: 4 березня 1849 року цісар Франц-Йосиф оповістив Буковину окремим коронним краєм. У царині культурного життя в краю панували нероздільно впливи німецькі, в церковному житті — румунські. Народ залишався фактично без школи, хоча на шкільну справу йшли величезні доходи з т. зв. релігійного фонду, який повстав іще за Йосифа II з секуляризованих манастирських маєтків. Становище трохи поліпшилося, коли управу школами віддано до рук місцевій установі, православній буковинській консисторії (до р. 1850 вона залежала від римо-католицької консисторії у Львові), а особливо коли в 1868 році держава взяла народне шкільництво в свої руки. Тоді число шкіл почало швидко зростати. Серед інтелігенції, головно духовенства, що ще не забуло своєї «руськости», панувало стихійне русофільство, та відгомін народовецького руху 60-х років долетів і до Буковини, де появилося кілька талановитих письменників, серед яких перше місце заняв Йосип Федькович «буковинський Шевченко», як його називали. Але ці письменники знаходили ще мало відгуку серед свого буковинського суспільства й мусіли прилучитися до літературного руху в Галичині, а Федькович навіть переселився був до Львова на становище редактора видань «Просвіти». Тільки в 1868 році повстало в Чернівцях перше українське товариство «Руська Бесіда», але й воно довго перебувало в руках москвофілів. В 1875 році відкрито в Чернівцях університет і в ньому зразу ж засновано катедру української мови й літератури, яку занив галицький народовець Гнат Онишкевич.

Значно сильніший вплив і, здавалося, більші надії викликала революція 1848-49 років на Підкарпатській Русі. Ця маленька країна дала на переломі XVIII і XIX ст. ряд талановитих учених і письменників, із котрих деякі позаймали університетські катедри не тільки у Львові, як ось Ів. Земанчик, А. Павлович, П. Лодій, але й у Росії (той таки Лодій, Ів. Орлай, Гр. Балудянський та інші). Але на місцеве життя це не мало впливу, хіба що піддержувало русофільські настрої. Коли вибухла мадярська революція, австрійський уряд знайшов собі проти неї опору в словаках і русинах. Серед останніх висунувся талановитий і енерґійний діяч Адольф Добрянський, який зумів зорґанізувати своїх земляків і добитися від уряду невеликої автономії для Угорської Руси, а сам був призначений її намісником (наджупаном). Але Добрянський був переконаний прихильник культурної єдности з Росією, він заводив до діловодства в урядах і до шкіл не місцеву народню мову, а старе книжне «язичіє» і взагалі не вважав за потрібне спиратися на місцевий народній елемент. Через те його патріотичні реформи не пустили глибшого коріння в народній масі й, коли настала реакція, й Добрянський залишив своє становище намісника, а особливо коли мадяри з початком 60-х років дістали в свої руки владу, то всі здобутки революційної доби були знищені. На Підкарпатській Русі запанувала мадярщина, супроти якої місцевий руський елемент виявився зовсім слабким. Хоча серед підкарпатських русинів у 50-х роках розпочався деякий літературний рух (поет Ол. Духнович), але, маючи виключно церковний і вузько-консервативний характер, він не міг причинитися до піднесення просвіти в народній масі. Занедбана духово й економічно, відтята від звязків навіть із сусідньою Галичиною, Підкарпатська Русь була здана на поталу злиднів і духової темряви.

Література до розділу 14

Ів. Стешенко, Українські шестидесятники, «Записки Українського Наукового Т-ва у Київі», т. III, Київ 1908.

С. Єфремов, Перед судом власної совісти. Громадська й політична робота В. Антоновича, «Записки Іст.-Філол. відділу Укр. Акад. Наук», т. V, Київ 1924.

М. Драгоманов, Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії, Женева 1877, також «Громада», т. 2, Женева 1878; його ж: Историческая Польша и великорусская демократія, Женева 1881.

І. Житецький, Київська Громада за 60-х років, «Україна», 1927, І

М. Гніп, Політичний рух на Україні в 1860-х роках, І. Полтавська Громада, Харків 1930.

Ф. Савченко, Заборона українства 1876 року (розділ III, 1, 2), Київ 1930.

И. Одинець (П. Єфименко), Къ вопросу объ украинскомъ народничест†«Кіевск. Стар.», 1906, VII, VIII.

Л. Струнина, Первыя воскресныя школы въ КіевЂ, там же, 1898, VI.

А. Миловидов, Недільні школи на Чернигівщині 1860 р., збірник «Чернигів і північне лівобережжя», Київ 1928.

В. Граховецький, Перші недільні школи на Полтавщині, «Україна», 1928, IV.

W. Lіріńskі , Szlachta na Ukrainie, I. Udział jej TV ż yciu narodu ukraińskiego, Kraków, 1909.

M. Костомаров, Науково-публіцистичні й полемічні писання, Київ 1928.

В. Антонович, Твори, т. І, Київ 1932. Збірка «Велика реформа», вид. І. Ситіна, тт. V-VI, Москва 1911.

Г. Джаншієвъ, Изъ епохи великихъ реформъ, Петербургъ 1898.

Н. Семеновъ, Освобожденіе крестьянъ въ царствованіе Александра II, Петербургъ 1889-92.

П. Милюковъ, Крестьяне въ Россіи, Энциклопед. словарь Брокгауза и Ефрона, т. XVI, Петербургъ 1895.

Н. Василенко, Первые шаги по введенію положеній 19 февраля 1861 г. въ Черниговской ґуберніи, «Кіевская Старина», 1901, кн. 3, 4 і 11.

О. Воропановъ, Крестьянская реформа въ Юго-Западномъ краЂ, «ВЂстникъ Европы», 1900, кн. VIII.

Ів. Левицький, Погляд на розвиток низшого і висшого шкільництва в Галичині в рр. 1772-1800 і розвій руського народнього шкільництва в рр. 1801-1825, «Збірн. Істор. Фільоз. секції Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. V, Львів 1902.

A. Андрохович, Львівське „Studium Ruthenum", «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», тт. 132, 146 і 150, Львів 1922-1929; його ж: Ів. Лаврівський, один із піонерів українського відродження в Галичині, там же, т. 128, Львів 1919.І

О. Желехівський. Іоанъ СнЂгурскій, его жизнь и деятельность, Львів 1894.

Ом. Огоновський, Исторія літературы руской, т. II, ч. 1, Львів 1889.

М. Тершаковець, Галицько-руське літературне відродження, Львів 1908.

М. Возняк,