Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Просто? — я перебив її, посміхаючись. — Просто майбутній чемпіон серед аматорів?

— Просто фіктивна дружина, яка вирішила провести час зі своїм фіктивним чоловіком! — вона вже майже вигукнула, і це навіть викликало у мене легкий сміх.

— Добре-добре, не кип’ятися. Ти ж знаєш, що я тільки дражню тебе.

— Може, не треба? — Вікторія зітхнула, а потім раптом додала: — До речі, твій колишній тренер так само тебе дражнив, чи ні?

Я замовк, утім усмішка не зникла з мого обличчя.

— Ні, — спокійно відповів я, підкидаючи м’яч у руці. — Він був значно жорсткішим.

— От і будь жорстким до себе, а мене залиш у спокої. Можливо, я просто хочу грати нормально, а не слухати твої постійні коментарі! — різко випалила Вікторія, обурено кидаючи ракетку на підлогу.

— Коментарі? — перепитав я, відчуваючи, як щось у повітрі стало електризуватися. Напруга між нами зростала. — Я лише намагаюся допомогти!

— Ти ніби постійно намагаєшся бути зверху! — її голос підвищився, а руки стиснулися в кулаки.

Її слова зупинили мене, ніби хто вдарив. Що? Бути зверху? Я намагаюсь допомогти, а не вказувати їй, як жити!

— Може, ти просто звикла, що хтось завжди каже, що робити? Як, наприклад, той твій ненормальний колишній? — я різко випалив, навіть не подумавши про наслідки.

Одразу ж пошкодував. Її реакція була миттєвою. Вікторія застигла, ніби її облили холодною водою. Її очі спалахнули гнівом, а щоки залилися рум’янцем. Вона виглядала так, ніби мої слова завдали їй фізичного болю.

— Що? — тихо промовила вона, і ця єдина репліка вколола мене сильніше за будь-який крик. — Що ти сказав? — холодно перепитала дівчина, і її голос звучав майже загрозливо.

— Ні, це не те, що я мав на увазі… — я підняв руки, як хтось, хто здається, сподіваючись розрядити ситуацію. Але було вже пізно.

— Звідки… — Вікторія опустила очі, ховаючи від мене свій погляд, а потім раптом їх підняла до мене. — Звідки ти взагалі знаєш про нього?

— Вікторіє, послухай..

— Відповідай! — її голос піднявся на тон, а очі, які тільки-но палали гнівом, наповнилися болем.

Я тяжко видихнув, відчуваючи, як втрачаю контроль над ситуацією.

— А, що я мав робити? — і мій голос виявився різкішим, ніж я очікував. — Сидіти чекати, поки до мене в будинок заявиться той психопат?

Її губи тремтіли, коли вона наблизилася до мене на крок.

— Звідки ти це все знаєш, Камілло?! — її голос тремтів, однак в ньому чулася твердість, від якої мурашки пробігли по моїй шкірі.

Я опустив погляд, зітхнувши.

— Відповідай! — її голос підвищився, але лише на мить, перш ніж вона взяла себе в руки. Її обличчя, колись тепле й жваве, стало холодним, а тон — майже крижаним. Це був удар, від якого навіть я, звиклий до напруги в змаганнях, похитнувся.

— Я випадково побачив ті погрозливі повідомлення, — нарешті зізнався я, ковтаючи важкий клубок у горлі. Мій голос звучав приглушено, як у школяра, який боїться, що його зловили на брехні. — Я викрав твій телефон і… зламав твій.. месенджер…

Її очі розширилися від шоку, і я побачив, як з її обличчя повільно сходить колір.

— Ти… — це слово пролунало так, ніби я для неї став найогиднішою істотою на землі. Її голос ледь долинав до мене, але кожна літера вражала сильніше, ніж удари на корті.

— Вікторіє, я просто… я хотів бути впевненим, що ти в безпеці, — я зробив крок до неї, намагаючись доторкнутися до її руки, однак вона відступила.

— В безпеці? — вона раптово засміялася, але це був порожній, різкий сміх, який змусив мене ще більше напружитися. — Камілло, ти поняття не маєш, через що я пройшла, і все одно вирішив копатися в моєму житті?

— Я не копався! Я просто… — я зупинився, намагаючись підібрати слова, але вони зрадницьки не приходили. — Я…

— Ти жалюгідний, Камілло..

— Що? — я нервово посміхнувся, сподіваючись, що ось-ось вона скаже, що просто жартує. Але в її погляді не було жодного натяку на гумор.

— Замість того, щоб запитати мене, а ще краще — взагалі не пхати свого носа в чужі справи, ти вкрав мій телефон! Шукав відповіді на свої дурнуваті запитання! — її голос почав зриватися, вона швидко схрестила руки на грудях, ніби захищаючи себе від мене. — І знаєш що? Ти завжди думаєш, що знаєш краще за всіх. Але це — моя історія, Камілло! Моя! І ти не мав права! Жодного!

Я відчував, як слова застрягають у горлі. Я вже починав шкодувати про кожну секунду цього діалогу, але я вже давно втратив контроль над собою.

— Ти зараз захищаєш свого Абеле, так?

Це було сказано так різко, що її очі засвітилися гнівом, як дві яскраві зірки на тлі ночі.

— Я навіть не здивована, що ти знаєш його ім’я!

— Ох, складно було не запам’ятати ім’я, яке означає «пастух», — я примружив очі, роблячи крок до неї. Усі мої емоції вилилися в цих словах, і я вже не міг зупинитися. — І як шкода, що тепер він навіть пастухом не зможе бути…