Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Минуло три місяці. Роан і Ален гуляли парком. На дворі була тепла передосіння погода. Вже почали опадати перші лиски з дерев. На дворі подував легенький вітерець. В парку було майже порожньо.

Тепер вони були разом. Разом в усьому: і в горі і в радості. Як і належить бути.І це будувало між обома міцний союз і довіру. Роан отримав підвищення. Тепер він був заступником ректора. Ще більше роботи. Але свою він роботу любив. Та й бажання розвиватися було більше. Адже він тепер відчував себе чоловіком.

Ален влаштувалася на роботу. Вона ніяк не хотіла сидіти вдома і нидіти в чотирьох стінах. Вона хотіла рухатися в ногу з Роаном. Бути для нього союзником, другом, підтримкою. Тим самим як і він був для неї. І в неї це виходило. Може не так як би хотілося. Але вона над цим працювала.

Їхні відносини були союзом двох дорослих людей, в котрому ніхто ні на кого не нависає, ніхто ні від кого нічого не очікує, ніхто ні кого не хоче обманути. Це була дружба, вірність і чесність.

Збоку ця пара виглядала статечно, солідно, елегантно. Красива молода жінка. І дорослий сформований чоловік. І ніхто би не міг подумати, що ці люди пережили. І що вони разом лише кілька місяців. Збоку все виглядало зовсім інакше. Вони пасували одне одному. І фізично і морально.

– От вийдемо колись на пенсію, будемо ходити на озеро. Ну або сюди, в парк. Будемо сидіти на лавочці і годувати голубів.

– Хотілося б. – відповіла Ален. – Хоча навряд чи я доживу. Ти ж знаєш. Тож ходити туманними осінніми ранками і годувати голубів будете ви сам – Роане Модестовичу. А я вже напевне до того часу не дотягну.

– Не говори дурниць. Я вірю, що все буде добре. Пережили то – переживемо і це. – відповів Роан. – Головне вірити і хотіти жити.

– Ти такий оптимістичний, Рот! – зітхнула жінка і притиснулася до нього.

Так називала його лише одна людина. Але звідки це знає Ален. Роан глянув пильно на неї, наче хотів щось спитати.

– Щось не так?

– Звідки ти знаєш цю мою кличку? – спитав він.

– Не знаю. Просто так в голову прийшло. А що, класно!? Чи ти ображаєшся?

– Та ні. Зовсім ні. – і він розповів Ален правду і про сон і про те, що так називала його та, котра давно на небесах.

Видно, вона виконала свою місію і отримала спокій там. А вони мають спокій тут. І кільки би їм доля не відвела днів, кожен з них вони будуть проживати як перший і останній. І кожен раз будуть старатися стати кращими, добрішими, люблячими.

Кінець