Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Але голос, що нашіптує йому, не замовкає. «Зійди з автостради, — наполягає він. — Повертайся додому. У тебе буде ще година до того, як ти зустрінешся на вечірці з домашніми на тому боці озера. Ти можеш попрацювати. Може, почати новий том „Темної вежі“, ти ж так часто про нього думаєш».

Еге ж, думає, але в нього є інший роман, над яким треба працювати, який йому подобається. А повертатися до Вежі означає пірнути в темну воду. Або навіть втопитися в ній. Втім, стоячи тут, на перехресті, він зненацька розуміє, що як повернеться додому раніше, то почне писати. І нічого не зможе з собою вдіяти. Йому доведеться слухати те, що він подумки називає Вес’-Ка-Ґан — пісню Черепахи (а іноді також думає про неї як про пісню Сюзанни). Він покине роман, над яким тепер працює, повернеться спиною до безпечної суші й знову попливе в темні води. Він уже робив це чотири рази, але цього разу доведеться поплисти далеко, аж до протилежного берега.

Переплисти чи втопитися.

«Ні», — каже він. Говорить уголос, та й чому ні? Тут його ніхто не чує. Він неясно чує звук машини, що наближається, — чи машин дві? одна на сьомій трасі, а друга на Воррінґтон-роуд? — але навколо ні душі.

«Ні, — повторює він. — Я прогуляюся, а потім піду розважатися. Сьогодні більше ніякої писанини. Особливо такої».

Отож, залишивши позаду перехрестя, він починає підійматися на крутий схил, з якого майже не видно, що відбувається на тому боці. Простує на звук «доджа-каравану», що їде йому назустріч, на звук власної смерті. Ка раціонального світу хоче його смерті. Проте ка Приму хоче, щоб він жив далі й співав свою пісню. І так цього сонячного пообіддя в Західному Мені нестримна сила мчить до нерухомого об’єкта, і вперше з тих пір, як відступив Прим, усі світи й усе суще повертається до Темної вежі, що стоїть на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, Нічиїх червоних полів. Навіть Багряний Король — і той припиняє сердито кричати. Бо зараз усе вирішуватиме Темна вежа.

— Рішучість вимагає жертви, — каже Кінг. І попри те, що ніхто його не чує, крім пташок, а ще він гадки не має, що б це могло означати, його це не турбує. Він завжди бурмоче щось сам до себе, таке враження, що в нього в голові — Печера голосів, де сперечаються між собою блискучі (але не обов’язково розумні) міми.

Він іде, розмахуючи руками біля стегон, обтягнутих синіми джинсами, і не усвідомлює, що його серце відбиває

(не відбиває)

останні удари, що в його мозку спалахують останні

(не останні)

думки, що його голоси виголошують

(не виголошують)

останні свої дельфійські пророцтва.

— Вес’-Ка-Ґан, — промовляє він, зачудований звучанням… але водночас і смакуючи його. Він обіцяв собі не перенасичувати свої фентезі про Темну вежу словами, які важко навіть вимовити, якоюсь вигаданою (щоб не сказати галімою) мовою, бо редактор, Чак Верілл у Нью-Йорку, лише повирізає більшість із них, та й по всьому, але, незважаючи на це, у нього в голові повно таких слів і фраз: ка, ка-тет, сей, сеу, кан-тої (це слово принаймні з іншої його книги, «Безнадії»), тахіни… Виходить, він уже затьмарив Кіріт-Унгол Толкіна і великого сліпого скрипаля Ньярлатотепа Г. Ф. Лавкрафта?

Він сміється і заводить пісню, яку йому підказав один з голосів. Її він точно використає в наступній книзі про стрільця, коли нарешті знову дозволить Черепасі співати на повен голос. «Кама-комала, — співає він ідучи, — дівчина п’ятами накивала. А юнак із револьвером милу свою втратив».

Цей юнак — Едді Дін? Чи, може, Джейк Чемберз?

«Едді, — каже Кінг уголос. — Це Едді озброєний і має свою милу». Він так глибоко поринув у свої роздуми, що не помічає даху синього «доджа-каравану», коли той вигулькує на горизонті попереду, і тому не усвідомлює, що цей автомобіль їде зовсім не по шосе, а узбіччям, яким він якраз крокує. Також не чує він ревіння двигуна пікапа позаду себе.

Вісімнадцять

Навіть крізь гуркіт музики Браян чує шкряботіння по кришці холодильника, дивиться в дзеркало заднього огляду і нажахано бачить, що Куля (з двох ротвейлерів він завжди був нахабніший) виліз із багажного відсіку в задній частині фургона і вже сидить у відділенні для пасажирів. Задніми ногами Куля впирається в брудне сидіння, короткий товстий хвіст радісно виляє, а ніс занурився у Браянів холодильник.

Побачивши таке, будь-який розважливий водій звернув би на узбіччя, зупинив машину і лише тоді розбирався зі своїм неслухняним собакою. Але Браян Сміт ніколи не отримував високих оцінок за розважливість за кермом і може довести це своїм «послужним списком». Замість зупинитися, він повертається всім тулубом вправо, при цьому кермо тримає лівою рукою, а правою безуспішно відштовхує пласку голову ротвейлера від холодильника.

— Не чіпай! — кричить він на Кулю, поки його мінівен несе просто на праве узбіччя. — Куля, ти не чув, що я сказав? Ти дурний? Не лізь! — Дещо йому таки вдається: на мить собача голова показується з холодильника, але на ній нема шерсті, нема за що вхопитися пальцями, і Кулі, хоч він далеко не геній, вистачає клепки, щоб допетрати: у нього є ще один шанс ухопити те, що лежить у білому пакеті й так заворожує своїми червоними пахощами. Він пірнає під руку Браяна і хапає в зуби м’ясо в білій обгортці.

— Фу! — несамовито верещить Браян. — Ану кинь, зараз… ЖЕ!

Щоб мати змогу ще більше вигнутися на сидінні водія, Браян впирається обома ногами. І одна з них, на жаль, потрапляє на педаль газу. Фургон на неймовірній швидкості мчить до верхівки пагорба. Цієї миті Браян у такому збудженому стані, що геть-чисто забуває, де він є (на трасі № 7) і що має робити (вести фургон). Все, що його зараз турбує, — як вирвати м’ясо із зубів Кулі.

— Віддай! — кричить він і тягне пакунок. Ще сильніше метляючи хвостом (вся ця метушня тепер перетворюється для Кулі, на додачу до їжі, ще й на гру), собака тягне на себе. Лунає тріск: то рветься пакувальний папір. Мінівен уже з 'їхав з траси і мчить на тлі старих сосен, що купаються у чарівному пообідньому світлі, у мареві, зітканому з зелені та золота. Але Браян думає лише про м’ясо. Він не збирається їсти гамбургери з собачою слиною, ото вже ні.

— Ану віддай! — гарчить він, не помічаючи на шляху свого автомобіля чоловіка,