Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

це, я так і знав. Ані хвилини не сумнівався, що в нас непорядки. Одного дня в кухні бракує чотири порції, другого — знову-таки три зайві. Хоча б ці гультяї принаймні дали мені знати, хто лежить у лазареті. Ще минулого місяця в списках у мене значився Нікодем, і лише при виплаті грошей я довідався, що той Нікодем помер ще в Будейовицях у лазареті від скоротечних сухот. А для нього регулярно відпускалося постачання. Ми навіть одержали форму для нього, але бозна-куди вона поділась. А потім ще пан надпоручник каже мені, нібито я баран. Він сам не вміє як слід стежити за порядком у своїй роті.

Фельдфебель Ванек схвильовано ходив по вагону.

— Якби я був командиром роти, у мене всі ходили б як по шнурочку. Я б усе точно знав про кожного солдата. Взводні мусили б мене двічі на день інформувати про кількість людей. Та ба, коли наші старшини ні до чого не здатні. І гірший за всіх взводний Зіка. Все йому хихоньки та хахоньки. Я його, скажімо, повідомляю, що Коларжіка з його роти відкомандировано до обозу, а він знову другого дня подає мені ту ж саму кількість людей, немовби Коларжік і далі вилежується собі в його взводі. І таке повторюється день у день, а потім я ще й лошак. Такими манерами, пане надпоручнику, не здобудете друзів. Ротний фельдфебель — це вам не якийсь єфрейтор, яким кожен може підтерти собі…

Балоун, який прислухався, роззявивши рота, вимовив замість Ванека те вишукане слівце, яке той мав сказати, — видно, бажав цим самим також утрутитися в розмову.

— А ви до цього не пхайтесь, — розлютився фельдфебель-рахівник.

— Слухай, Балоуне, — згадав Швейк, — пан обер-лейтенант наказав тобі, як тільки приїдемо до Пешта, принести йому у вагон якусь булочку і паштет з печінки, в станіолі, що лежав на споді надпоручникової валізи.

Велетень Балоун одразу ж знітився, розпачливо опустив свої довгі, як у шимпанзе, руки, згорбив спину і в такій позі сидів досить довго.

— Немає його вже, — сказав він тихим, розпачливим голосом, дивлячись на брудну підлогу вагона. — Немає. — повторив він уривчасто, — я думав… я його перед від’їздом розгорнув, я його понюхав… чи він не зіпсувався. Я його покуштував! — вигукнув він з таким щирим розпачем, що всім усе стало ясно.

— Ви його зжерли разом із станіолем, — сказав фольдфебель Ванек і зупинився перед Балоуном дуже вдоволений: йому вже не потрібно було доводити, що не лише він лошак, як казав надпоручник, бо ясно, що причина коливання кількісного складу «X» має свої глибші корені в інших «лошаках». Тепер розмова, на превелике задоволення Ванека, точилася навколо ненажерливого Балоуна, навколо нової трагічної події. Ванекові закортіло сказати Балоунові щось неприємно-повчальне, але його випередив кухар-окультист Юрайда. Відклавши свою улюблену книжку — переклад староіндійських сутр «Прагна параміта», — він звернувся до пригніченого Балоуна, який зовсім знітився під тягарем долі:

— Ви, Балоуне, повинні стежити за своєю поведінкою, аби не втратити довіри до себе самого і до своєї долі. Ви не повинні приписувати на свій рахунок того, що є заслугою інших. Щоразу, коли перед вами стане проблема, подібна до тієї, яку ви зжерли, запитайте самого себе: «В якому відношенні до мене перебуває паштет із печінки?»

Швейк визнав за потрібне доповнити це зауваження життєвим прикладом:

— Ти мені, Балоуне, сам недавно розповідав, що у вас будуть різати й коптити свиню і що, як тільки ми будемо вже на місці і ти узнаєш номер польової пошти, тобі зараз же вишлють кавалок шинки. Уяви собі тепер, що цю шинку польова пошта приставила до нашої роти, а. ми обидва з паном фельдфебелем урізали з неї по шматочку. І це нам так сподобалося, що ми відрізали ще по шматочку, аж поки з тією шинкою не сталося так, як з одним моїм знайомим листоношею — Козлом. Він хворів на костоїду, і йому спочатку відрізали ногу до кісточки, потім до коліна, далі стегно, і якби він вчасно був не помер, його б стругали, як поламаний олівець. Уяви собі тепер, Балоуне, що ми б ум’яли твою шинку так, як ти умегелив панів обер-лейтенантів паштет.

Велетень Балоун засмучено поглянув на всіх.

— Лише завдяки моїм старанням і моїм заслугам, — сказав фельдфебель-рахівник Балоунові, — ви залишилися денщиком у пана обер-лейтенанта. Бо вас хотіли перевести в санітари, і носили б ви поранених з поля бою. Під Дуклею наші санітари вирушали тричі за одним пораненим прапорщиком, що був поранений у живіт перед дротяними загорожами, і всі вони там залишилися — всі дістали кулі в голови. Лише четвертій парі санітарів пощастило його винести з-під вогню, але, поки його донесли на перев’язочний пункт, прапорщик віддав богові душу.

Балоун не втримався і голосно захлипав.

— І як тобі не соромно? — зневажливо сказав Швейк. — Отакий з тебе вояк?

— Коли ж я не створений для війни, — забідкався Балоун, — правда, я ненажера ненажерливий, але це тому, що мене вирвали з пристойного життя. Це в нас таке в роду. Небіжчик татуньо в Протівіні заклався в корчмі, що з’їсть за одним присідом п’ятдесят сардельок та дві хлібини, і виграв. А я одного разу на заклад з’їв чотири гуски і дві миски кнедлів з капустою. Дома не раз, було, по обіді заманеться мені чимось закусити, ото йду до комори, вріжу шматок м’яса, пошлю по дзбанок пива і змахну кілограмів зо два шинки. Був у нас старий наймит Вомеля, так той завжди мене повчав, щоб я не дуже цим пишався і трохи скромніше їв, бо він, мовляв, пам’ятає, як його дідусь давно колись оповідав про одного такого ненажеру. Вибухла, каже, якась війна, і вісім років підряд нічого не родило. Люди пекли хліб із соломи і лляної макухи, а коли могли до молока накришити трохи сиру, бо не мали хліба, то це вже було велике свято. І той ненажера селянин на самому початку голоду за тиждень умер, бо його шлунок не звик до такого голоду… — Балоун підвів своє засмучене обличчя: — Але я сподіваюся, що господь бог хоч і карає людей, але все ж таки їх не залишить.

— Господь бог сотворив ненажер, то він і подбає про них, — зауважив Швейк. — Тебе вже раз прив’язували, а тепер ти заслуговуєш, щоб тебе послали на передову лінію. Коли я був денщиком у пана обер-лейтенанта, то він у всьому на мене покладався. Йому ніколи й на думку не спадало, щоб я міг щось у