Читати книгу - "Останній пророк"

цього зібрання, що починало вже хвилювати стримуваним неспокоєм. Він уже навіть не до них і говорив. Він промовляв до когось іншого, хто, просякнувши ці мури й стіни, тисячами насмішкуватих очей дивився на нього, кривлячи поблажливо уста і стримуючи широкий позіх. Єгоханан пізнавав його. Чим переконливіше говорив, тим обличчя «того» ставало виразнішим і знайомішим. Це було навіть і не обличчя, а якась пика, потворна, химерна й безфоремна, що кожної миті мінялася, як відбиток у неспокійній воді. Але в ній виразно пізнавав Єгоханан окремі риси всіх тих, з якими зустрічався в цілому житті. Було в ній щось від улесливости Небата, байдужої задоволености Зофара й Елія, поблажливости Олександра, зарозумілости Архелая, хитрости Гаріма й самовпевнености Йосифа. Всі, всі, що наповнювали його серце відразою або тривогою, нехіттю або обуренням — всі складалися по одній однісенькій рисочці, щоб створити цю відразливу й заразом привабливу істоту. Вона й притягала, бо її надило переконати, великим зусиллям пересвідчити, відданістю й щирістю знищити її байдужість і ремигальну задоволеність… І юнаків голос міцнішав, а очі темнішали.

— …Бо в надмірі спокою й ситости криється глибина падіння й безодня пониження! Чи ж не добре велося нашим предкам в Єгипті? Казани були повні м’яса, столи вгиналися від паляниць і цибулі, пива були цілі озера. Але за ці достатки терпів нарід ті страшні пониження, найболючіші праці єгипетські! І лише шляхом труду й боротьби, недостатків, голоду і змагань привів Вишній свій нарід до обіцяної землі! Але нарід лише вмів стогнати на всі небезпеки і труди довгого шляху з Міцраїма. Повсякчасно марилися йому єгипетські масні казани, злобою й непослухом ставився нарід проти волі Вишнього і слів свого вождя. Що сталося б з нами, якби ця грішна туга за спокоєм та опанувала тоді нарід і вождів? Якби велику і святу тугу за обіцяною землею проміняли на масноту міцраїмських горнят? Що залишилося б з нас у полоні й неволі? Де б ми були тепер? Хто заступив би нас перед обличчям Єдиного?..

Захоплений уявою і словом не помічав Єгоханан замішання в молитовні. Старі, сиві діди обурено оглядалися один на одного, але ще слухали. Молодь натискала ззаду, щоб бути ближче до дивного молодого законника.

— А чого чекаємо ми від Месії? Великого спокою? Масних горнят? Розкошування й ситости аж до блювоти? Чекаємо, щоб цілий нарід упав у гріх Содоми?.. Щоб гордощі оп’яли його, вивели на верх найвищої скелі і шпурнули в долину пониження й одчаю?..

Але він уже не встиг докінчити своїх палких запитів. Молитовня вибухла. Підштовхнені ззаду рядами молодших, двигнули допереду старші й притиснулися до самого підвищення, на якому стояв Єгоханан. Трусилися сиві бороди, тремтіли на чолах скриньки закону — тефіліни{57}, підносилися жилаві п’ястуки, і низький гул старих, бурчливих голосів був важким тлом для прудкої дзвінкости молодших.

— Мужі достойні! Та це ж самарянин! Мерзенний ґарізімець! Поганить молитовню, святе місце оце і святий нарід із ним? Геть! Геть!

Дехто з передніх підносився навіть навшпиньки, зводячи руки, немов намагаючись ухопити Єгоханана пазуристими пальцями. Сухі, жилаві руки, що аж коцюрбили кістляві пальці від жадоби вхопити його, загрузнути в м’ясо й поторощити кості. Вже підносилися й пальці, але ззаду борсалися молодші, і їхні дзвінкі оклики перекривали гул старших!

— Не самарянин він! Знаємо його! Галілеянин, як і ми! Пророчий учень! Законник! Ласкавість Господня говорить його устами! Дух Ісаї на нім! Це справді жадоба спокою й загарбливість старших нищить нас! За римську паляницю продається Ізраель! Месія, Месія!

Були це давно вже не чувані слова в цій молитовні. І крик розростався. Уже починали забувати про Єгоханана як про причину й знаходили потрібним пригадувати собі взаємні порахунки. А Єгоханан усе ще стояв на підвищенні, наче затуманений цим видовищем, що викликав вибух його палкости. І хто знає, як довго стояв би так, коли би з юрби не вислизнув Симон. Він скочив до Єгохананового підвищення, смикнув його за полу і стягнув долі. Не встиг Єгоханан навіть і обізватися, як Симон ухопив його за руку й повз стіну потяг до виходу. Усі збилися купою до середини молитовні, й ніхто вже не звертав уваги, де подівся промовець. А за відхиленою занавісою дверей прийняла Єгоханана темна зоряна ніч і тиша передсвяткового міста. Хотів затримати Симона, почав уже говорити до нього. Але той лише злегка штовхнув його в спину, обернувся і зник у молитовні знов. Єгоханан хвилину постояв, прислухаючись до крику, дивлячись на тіні, що стрибали по освітлених із середини віконних занавісах, і пішов геть. Не усвідомлював, куди йде, але втомлені ноги самі несли його звиклим шляхом до храмового подвір’я. Пройшов через тихі, безлюдні переходи храмових подвір’їв, де в брамах, під блимотливими каганцями підносив голову, щоб дати пізнатися сторожі воріт, і швидко був на місці. Двері кімнати були замкнені зсередини, незважаючи на духоту ночі. Але Єгоханан знав, як відсунути простий засув. Відчинив двері, відхилив занавісу і спинився на порозі, вглядаючись у темноту. Приглушений жіночий сміх доносився з постель. У темноті Єгоханан скорше відгадував, ніж бачив принадливу смаглявість жіночих тіл.

— Це ти, Єгоханане? А ми й не чекали тебе сьогодні. Думали — ночуєш з Гарімовими плясальницями! — звучав насмішкуватий Зофарів голос, і дзвінкий регіт Елія змішався з веселістю притишених жіночих голосів.

— Ходи, ходи ближче! Наші сулямитянки не полохливі! Начулися вже досить про Єгоханана, прекрасного Йосифа з Геброна. Хотять пізнати його ближче, — не вгавав Елій, хоч чути було, що жіноча рука зі сміхом затуляє йому рота.

Єгоханан не міг витиснути з себе ані слова. Лише стиснув п’ястуки, що аж нігті втялися в долоні. О, він давно вже знав, що Елій і Зофар більше товчуться біля жіночого подвір’я, ніж біля храмового жертовника. Він добре знав, чому