Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

282
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 168
Перейти на сторінку:
мар­му­зу.

- Дума, мо­же, ко­ли бу­де їй го­ди­ти, то пiс­ля смер­тi старог­о i їй шо-не­будь пе­ре­па­де.


- Хай до­жи­дає. Не так во­на приб­ра­ла йо­го в ру­ки. Та й не та­ка во­на, щоб ви­пус­ти­ти.


Розмова стих­ла. З ол­та­ря до­но­сив­ся го­лос по­пiв, з крила­са глу­хi за­во­ди дя­ко­вi. У церк­вi ро­би­ло­ся душ­нi­ше i душ­нiше. Дим вiд ла­да­ну хма­ра­ми но­сив­ся по­над головами­, си­нiв у по­тем­нi­лiй осе­лi, з за­ка­пел­кiв до­но­сив­ся ка­шель. Уда­рили на дос­той­но. На­род, прос­лу­хав­ши вi­рую, пот­ро­ху ви­ходив з церк­ви на про­хо­ло­ду. Як по­ча­ло­ся свя­те свя­тих, ко­ло Хрис­тi зов­сiм ста­ло пус­то. Ти­тар хо­див ко­ло став­ни­кiв i ту­шив не­до­гар­ки. У церк­вi по­тем­нi­ло. Зда­ва­ла­ся во­на якимсь скле­пом або до­мо­ви­ною - об­ра­зи так сум­но i су­во­ро ви­зи­ра­ли з iко­нос­та­су. Де­кiлька жi­нок з малим­и-дiтьми ста­ва­ли круж­ка ко­ло цер­ков­них врат; дi­ти пла­ка­ли, ма­те­рi їх гой­да­ли, ши­ка­ли, Хрис­тi ста­ва­ло не по со­бi, i во­на на­мi­ри­ла­ся, бу­ло, вий­ти. По­вер­неться - аж у сто­ро­нi сто­ять двi жiн­ки, i до їх бра­ва, мов мос­каль, че­ше Ївга. Хрис­тя зо­ста­лася.


- Ну що? - по­чу­ло­ся.


- Панночка якась. З Ко­лiс­ни­ком, що ку­пив Кут, з гу­бер­нiї приїха­ла, - шеп­та­ла Ївга.


- Пiшов Ко­лiс­ник уго­ру; з па­на­ми во­диться, сам па­ном став. А що ко­лись був? Там од­на дiв­ка, що слу­жи­ла у мiс­тi, роз­ка­зу­ва­ла: рiз­ник, та й го­дi. Жiн­ка йо­го i до­сi жи­ве у мiс­тi. З со­бою вiн її не бе­ре. Де ж, во­на зов­сiм прос­та, а вiн, бач, пан, - ка­за­ла дру­га.


- Як му­жи­ком був та жiн­ка слу­жи­ла, то то­дi її i тре­ба бу­ло, а як за­па­ну­вав, то й жiн­ки не тре­ба, - увер­ну­ла тре­тя.


- Нащо йо­му жiн­ка? Там, у гу­бер­нiї, ба­га­то є та­ких. Ли­бонь, ка­жуть, вiн i має… Мо­же, й се та­ка, - до­га­ду­ва­ла­ся Їв­га.


- О-о! Нев­же? Ста­рий вiн.


- Старий! Ба­ба роз­ка­зує, що тiльки у нього i роз­мо­ви, що про дiв­чат. З ста­рих цих все ли­хо встає!


З гу­ком i бряз­ком за­вi­са на цер­ков­них вра­тах вiдкинула­ся ­в сто­ро­ну, лю­ди за­мо­ли­ли­ся, роз­мо­ва стих­ла. Зля­ка­нi дi­ти за­ве­ли ре­пет на всю церк­ву. Пiп з ча­шею по­казався з ол­та­ря, су­во­ро на їх по­зи­ра­ючи. "Co стра­хом бо­жим", - по­чулося. I жi­ноч­ки, на­хи­лив­ши го­ло­ви, пi­дiй­шли до по­па. По­ча­ло­ся при­час­тя.


Христя одiй­шла до две­рей. Ду­хо­та i крик ди­тя­чий її геть-то дiй­ма­ли. А там, ко­ло две­рей, так хо­ро­ше: вi­те­рок ле­генький про­вi­ває, у две­рi вид­но - зе­ле­нiє цвин­тар, со­неч­ко крiзь гус­ту лист­ву лип про­би­вається i опа­дає зо­ло­ти­ми пля­ма­ми на тра­ву - здається, мов хто ро­зiс­лав зе­ле­ний ки­лим з жов­то­га­ря­чи­ми квiт­ка­ми. А на йо­му, як чер­ви, наро­ду: бi­гає дiт­во­ра, у хо­ло­доч­ку дiв­ча­та роз­сi­ли­ся, посилаю­чи бi­си­ки очи­ма на про­хо­жих па­руб­кiв, по­важ­но про­хо­дять жiн­ки, чо­ло­вi­ки. Iде мiж ни­ми ти­хий го­мiн; го­робцi на ли­пах за­ве­ли, мов жи­ди, свою джер­кот­ня­ву i не да­ють слу­хат­и, про що го­мо­нять лю­ди. Во­ни так кри­чать несамови­то, що лед­ве чут­но у церк­вi го­лос по­пiв. Чуд­но Хрис­тi: там, над­во­рi, жит­тя, справжнє жит­тя, аж б'є, аж рi­же у вi­чi, а тут обiк з ним ти­ха су­та­ни­на… тем­ний закапело­чок, ку­ди схо­ва­ла­ся жи­ва ду­ша, щоб висповiдатися п­е­ред бо­гом. Во­на за­мис­ли­ла­ся, рiв­ня­ючи од­ну до дру­гої цi двi пос­та­но­ви людсько­го по­би­ту. Ту­ди, до свi­ту, тяг­ли її мо­ло­дi лi­та; там ди­тя­чi за­ба­ви, людський го­мiн, все те, чим кра­ситься i з чо­го скла­дається жит­тя, тут - нi­мо­та тем­ної мо­ги­ли, глу­хi ви­чи­ти по­по­вi, трем­тя­чий го­лос дя­кiв, дим i мо­рок - холод­ом об­да­ва­ли ду­шу, нi­як не при­па­да­ли до її сер­ця… I чо­го во­но так: до то­го те­бе тяг­не, а од сього - i свя­то­щi, та од­бив­ає… Вид­но, труд­не те спасiнн­я.


- Батюшка поз­до­ров­ля­ють вас з не­дi­лею i ве­лi­ли пiдне­сти сю прос­ку­ру, - по­чу­ла Хрис­тя ко­ло се­бе.


Зирк - пе­ред нею стоїть па­ла­мар i дер­же в ру­ках олив'я­ну та­рi­лоч­ку з ви­со­кою подзьоба­ною прос­ку­рою. Та се ж Фе­дiр Суп­ру­нен­ко! Хрис­тя по­зир­ну­ла по церк­вi - увесь на­род вит­рi­щив­ся на неї. У неї в очах по­тем­нi­ло, но­ги струс­нулися; не обiп­рись во­на об од­вiр­ки, пев­но, до­ве­ло­ся б упа­с­ти - так те все нес­по­дi­ва­но ви­па­ло. Чер­во­на, як сап'я­нець, крас­ка об­ли­ла її свi­же ли­не. Во­на сто­яла i не зна­ла, що їй ро­би­ти. То­дi тiльки, ко­ли вдру­ге пе­ре­ка­зав Фе­дiр на­каз ба­тю­щин, Хрис­тя узя­ла прос­ку­ру з та­рiл­ки. Фе­дiр пi­шов, i їй по­лег­ша­ло. "За ко­го во­ни прий­ма­ють ме­не?" - ду­мала во­на, пох­ню­пив­шись, щоб не ди­ви­тись нi на ко­го. Тi не­дов­гi хви­ли­ни, якi зос­та­ли­ся до кiн­ця служ­би, зда­ва­ли­ся їй за вiк. Во­на нi об чiм уже бiльше не ду­ма­ла, аби ско­рi­ше скiн­чи­ла­ся служ­ба i щоб їй хоч над­вiр вий­ти прохо­ло­ди­тися, ­бо та про­хо­ло­да, що йшла в две­рi, зов­сiм її не про­хо­лод­жа­ла, а ця прос­ку­ра на­че при­ку­ва­ла її на одном­у мiс­цi.


Аж ось за­ме­ту­ши­лись лю­ди, за­ко­ли­ха­ли­ся i по­ва­ли­ли з церк­ви. Хрис­тя мер­щiй вис­ко­чи­ла у бо­ко­вi две­рi i пiш­ла до бра­ми, по­чу­ва­ючи, що сто­ока ку­па лю­дей бiльше нi­ку­ди i не ди­ви­ла­ся, як на неї. Гос­по­ди! як би во­на ба­жа­ла у ту мить хоч про­ва­ли­ти­ся крiзь зем­лю або пок­ри­ти­ся чор­ною хма­рою, щоб тiльки од­вер­нуть вiд се­бе людськi очi.


- А я вас дав­но вже жду, - стрi­ла її ко­ло бра­ми ба­ба Ориш­ка. - Ди­ви­ла­ся у церк­вi - не вид­но, та ста­ла на сьому мiс­цi - уже ж, ду­маю, ко­ли ви­хо­ди­ти­ме, то не пу­щу.


- Ходiмо, ба­бу­сю, он на­ша по­воз­ка, - ка­же Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи, бо лю­ди зно­ву зсту­пи­ли­ся бi­ля бра­ми i витрiщили­ся ­на неї.


- Та пос­тiй­те, пан­ноч­ко. Я щось маю вам ска­за­ти, - зоста­новила її Ориш­ка.


Христя ста­ла, ус­та­вив­ши очi в Ориш­ку.


- Тут у ме­не є ро­дич­ка. Про­ха­ла до се­бе з церк­ви. Ми, бу­ло, вас пiд­жи­да­ли, а по­тiм во­на по­бiг­ла упе­ред приготови­тися. Мо­же, ва­ша лас­ка - зай­де­те до неї в ха­ту. Во­на ра­да бу­де, i ви по­ба­чи­те, як на се­лi лю­ди жи­вуть.


- Добре, доб­ре. Хо­дi­мо ж ско­рi­ше, - од­но прис­пi­чує Хри­стя i пiш­ла впе­ред, 3а нею Ориш­ка - ко­виль, ко­виль! - i тро­хи не впа­ла, са­ма нас­ту­пив­ши на по­лу сво­го ха­ла­та.


- Оцi ще ме­нi ба­ла­хо­ни! Бо­дай їх! - ремст­ву­ва­ла Ориш­ка, до­хо­дя­чи до по­воз­ки, де Хрис­тя уже си­дi­ла.


Поки ж ще Ориш­ка злiз­ла та вмос­ти­ла­ся, Хрис­тя аж сова­лася, до­жи­да­ючи. Ось i Ориш­ка сi­ла. Поїха­ли… Сла­ва бо­гу! Хрис­тя, мов з тюр­ми вир­ва­ла­ся, аж лег­ше зiтх­ну­ла.





VII



***


- Стiй, Ва­си­лю, стiй! - гук­ну­ла Ориш­ка, ко­ли во­ни пробi­га­л­и ули­цею.


- А що там, роз­гу­би­ли­ся? - спи­тав Крав­чен­ко, зу­пи­ня­ючи ко­ня.


- Нi. При­вер­ни лиш он до тiї ха­ти. Ба­чиш, мо­ло­ди­ця на во­ро­тях стоїть. То моя пле­мiн­ни­ця. Заїде­мо. Пев­но, ти нi­чого не їв, то й пiд­ку­сиш там. I пан­ноч­ка, спа­си­бi їм, обiця­ли зай­ти.


Христя

1 ... 128 129 130 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"