Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Вийдіть у сад, — прошепотіла вона до Канре.

І Канре вийшла.

— Я чула вашу розмову з шановною матір’ю, маестро. Це правда, що той віннець — брехун і зрадник? — пожадливо спитала юна панночка, коли зустріла гостю в крихітній альтанці, вимережаній кованим плетивом.

— Він нехороша людина, — мовила Канре, хоч і відчувала, що не їй звинувачувати інших у брехні.

— Достеменно брехун, — покивала дівчина, котра ще перебувала в тому віці, коли легко ділити все на добре і зле. — Шановна матір вам не скажуть, скільки не допитуйте. Але він приходив сюди кілька разів. Тоді, коли й тітонька.

Мілен зиркнула на Канре спідлоба, похапцем і злякано. Мовби прохала, щоб гостя заспокоїла її й сказала, що вона чинить правильно, оповідаючи це таємне своє знання.

— Як звуть твою тітоньку?

— Луїза Ермендес. У неї є чоловік, дядько Огастен, і четверо синів.

— Вона з Івеліна? — здивувалася Канре, бо прізвище відлунювало лірським звучанням.

— Так. — Мілен покивала і сторожко роззирнулася, проте в холодному повітрі не бриніло ні звуку. — Коли вона хотіла зустрітися з цим віннцем, то приходили до нас додому і вона, і він. Бо тітонька не могла запросити його до себе. А моя шановна матір їй потурає, бо любить. Але віннець — він брехун. Не можна робити того, що він… — Панночка опустила погляд долі й закусила губу.

— Про те, що ти скажеш зараз, ніхто не дізнається, — запевнила її Канре. — Ані репутація твоєї родички, ані твоя власна не постраждає від цього.

— Я бачила їх, пані Прест, — хутко заговорила Мілен. — Коли матінка засліпли, я навчилася ходити, як тінь, і говорити, як шепіт вітру, щоб берегти свої таємниці. Тому віннець і тітонька Луїза не почули мене… Такого не можна говорити про гостей. Та я бачу, що він погана людина. Недобре, якщо він приходитиме до нас і зустрічатиметься з тітонькою. Якщо хтось про це взнає… Якщо хтось взнає, що шановна матір… що вона дозволяла… Тоді дядько та кузени ніколи більше до нас не завітають. Відцураються. І мені не бачити доброго товариства. А шановна матір і так уже… Ох, клянуся гілкою, ми з віннцем не маємо ніякої справи!

— Ти зробила хорошу річ, що розповіла мені про це, — запевнила Канре, коли спинився тремтячий потік оповіді. — Твої слова прислужаться спокоєві Франу. Та спершу мені треба знати, де живе маестра Ермендес.

Жаррак сидів біля маестра Мерселлі і ввічливо вислуховував оповіді про доблесть свого батька, про котру глава іншого великого роду не вельми згадував за Людовікового життя. Втім, чаротворець був певен, що на красномовність співбесідника більшою мірою вплинули вино і хороша новина про договір, який врешті укладуть Фран та Ермана. Власне, на честь «великого договору» король і влаштував бучне свято. Сам він світився на чолі столу, оточений вдоволеними ерманськими послами, котрим давав раду разом з Еженом д’Оленом. Жаррак радів, що йому вділили місце на іншому кінці столу, далеко від правителя. Бо хоч який вплив він та Ельбрах мали на те, що синька зникне з Франу, краще, щоби про це ніхто не здогадувався.

До того ж Жаррак постановив собі дочекатись офіційного підписання договору, а до того не кидатись у веселощі.

Звісно, глибоко в душі він тріумфував і тішився. Та ще більше зрадів, коли ввечері отримав листа з дому. Коротка записка оповіла чаротворцеві, що вечір у Бернажів минув на диво мило, а завтра дружина його планує зазирнути на гостину до маестри Луїзи Ермендес, із котрою її пов’язує спільний друг з Альтесштадта.

Коли екіпаж спинився на роздоріжжі, де стиналися тракти на Нісаль і Симеон, герцог Ельбрах спав, упевнений у своїй охороні. Сон його, однак, видався тривожним: усю дорогу до того алхімік думав про соратників із Ліру, які знайшли притулок в Альтесштадті. Знав: на них тепер чекає сумна доля, коли вже сам король Франу отримав імена заколотників. Кловіс умів знищувати ворогів, інакше б не дожив донині.

Раніше герцог не мав сентиментів до лірців, тільки співчував їхній потребі покинути дім через плани Іскристого переполовинити носіїв гілки. Але, бачать вищі, такі плани спопелили й самого Археса — той, хто забуває про підвалини своєї влади, дуже швидко падає… Ельбрах послав кілька листів до Альтесштадта в надії, що ті дістануться Мільта, Вілларда та їхнього кола швидше, ніж офіційний Вінн та офіційний Фран домовляться й розпочнуть полювання. Якщо тільки не почали його вже. Бо ще не вистачало, щоб хтось довідався про його справи з Сонцепиким! Отоді проблем не уникнути…

Коли двері екіпажа відчинились і тонке лезо торкнулось герцогового горла, підозри обернулися правдою.

Він зарано був видихнув з полегшенням, щойно покинув околиці Івеліна. Адже коли б Сонцесяйний хотів звести його у вічну мовчанку, котру певніше звуть могилою, зробив би це раніше.

Тепер Ельбрах силкувався пояснити, що нічого не вдіяв. Проте нападникам і не треба було, щоб він вдіяв щось, — вистачало інформації, що герцог Лорингії нещодавно вирушив до Франу, покинувши справу квітки. А далі виявилося, що він гостює при дворі франського короля і віддає в його руки тих, котрі вважали його надійним соратником. Тих, котрі разом з ним прагнули змінити світ. Тих, котрі шукали зілля Гвеннана Альвіанні.

Герцог запевняв, що ніколи, нізащо, ні під якими тортурами не видав би імен своїх спільників. Запевняв, що його привела у Фран інша справа, справа облудної служки, викрадена трута врешті-решт. Він погрожував і залякував. Він виправдовувався і намагався відкупитися, аж доки кров не порснула з рани на його горлі та з рота, клекочучи й забиваючи дихання.

Нападники зникли, тихі й нечутні, мовби їх проковтнуло опівнічне перехрестя — як в оповідках старших братів, які хотіли налякати молодших перед сном. Ельбрах так і не дізнався, ким вони були, вбивці — хтось із тих, кого він приймав у своєму домі? Чи хтось зі сміливців, які залишилися в Лірі і позбавили життя