Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Його вечір задоволення… Тут важко сперечатися. Він же за все платить. Я лише річ. Маю виконувати все без питань, що скаже.

Злість мандрує тілом та буцає рогами. Сильно роздратована, що не дав шелепнутися в море задоволення. Збудження реве у мені, мов мала дитина, але побіжно в голові все починає розчищатися та розумію ситуацію.

Від цього стає ніяково. Як тільки уявляю ситуацію з боку, то смішно. Хотіла кінчити на колінах у малознайомого чоловіка, а зараз маю відсмоктати йому.

Липовський скидає мене на підлогу. Робить це грубо. Видно, що не терпиться. Але хай не чекає яскравих зірочок у небі та веселки - я ніколи такого не робила. Поняття не маю, як правильно "користуватися" тим агрегатом.

- Чого лупаєш на мене очатами - починай, - гепається голос чоловіка на мою голівку. Він у нього забарвлений нестримною хіттю та жагою.

Я опускаю погляд та уявляю, як він зараз бачить мене - розпатлану, груди на показ… Либонь, це його і збуджує. Із його виду точно не сказати, що він котик у ліжку, який за вушком цілуватиме та муркатиме. Тут інша ситуація. Таке б підійшло Діані – це вона лютий експериментатор.

Повільно тягнуся руками до його штанів. Неозброєним оком видно, що чорна тканина ховає налитий очікуванням член. Горбик чималий та, мабуть, дуже твердий. Поки не знаю.

- Головне ширше відкривай свого гарненького ротика, - солодко віщає Липовський, коли мої пальці торкаються чорного ґудзика штанів.

Ковтаю його "пораду" та смикаю блискавку. Вона з характерним звуком ковзає донизу. Тепер мене від "цікавої" забавки відділяють темно-сині боксери. Крізь матерію відчувається, що хтось проситься на волю.

Ушпиляюся в те місце та зависаю. Я не знаю, що зараз відчуваю. Частково у мені витає млосне збудження та допитливість, а груди, соски та інші частини тіла, де торкалися його губи, ще горять від поцілунків.

Тому наче нестрашно, але здоровий глузд десь стоїть за рогом та пускає в мою сторону "зайчик" - сліпить, але одночасно відкриває очі.

Я нервово завертаю язик у трубочку та боязко підіймаю голову. Одразу перетинаюся з його поглядом, який налитий пекучою сталлю. Бачу у зіницях пекельний вогонь.

Здається, що з них сиплються іскри, які зараз впадуть на мою шкіру та пропалять наскрізь – зроблять решето.

- Адо, не тягни, - бере мене за волосся, але м'яко, не смикає. - Бо зроблю все сам, а тобі це не сподобається… До того ж не хочу псувати твій макіяж. Зараз слізки потечуть.

Не відповідаю. Кладу руку на тканину боксерів. Таку погрозу, напевно, краще не ігнорувати. Починаю повільно стягувати… Водночас при цьому шкіра терпне, а в роті пересихає. Зараз би хильнути чогось міцного для більшої сміливості. Хоча якби дозволив мені «розслабитися», то б можливо зараз діло пішло краще.

Липовський забирає руку від мого волосся. Бачу боковим зором, що кладе її на диван зі словами:

- Не бійся… Ніхто тебе не вкусить…

- Угу, - залишається мені зовсім небагато, але лунає глухий стук у двері.

Я одразу здригаюся. Така у мене реакція на різкі звуки. Зупиняюся та починаю дивитися на Липовського, який невдоволено закочує очі та каже:

- Заходьте.

Він нормальний? Куди заходити? Я тут фактично гола! А він! Ледь одним місцем не світить!

Одразу починаю застібувати бюстгальтер та блузку, а до вух долітає знайомий жіночий голос.

- Олександре Івановичу, до вас прийшли.

- Хто? - розвернута його голова до співрозмовниці, а я намагаюся, нижче зігнутися, щоб вона мене не побачила.

Відповіді нема. Мовчанка. Густе та незручне німування літає кімнатою. Але не довго. Його ловить Липовський та льодяним голосом мовить:

- Проведіть до мого кабінету.

- Добре, - відповідає вона та зникає, тихо зачиняючи за собою двері.

Я сиджу на підлозі та радію, що під ногами пухнастий килим - не холодно та не твердо.

- Зараза, - буркотить  та застібає штани. - Вставай. Тебе відвезуть додому. Завтра, щоб після шостої була на місці.

- Добре, - здіймаюся я на ноги, що зараз тремтять. - Але я не знаю адреси…

- У конверті вказана, - невдоволено каже Олександр. Він злий. Це дуже чітко видно. Дана емоція робить його неймовірно грізним. Зараз навіть лячно кинути погляд - здається, що спопелить, мов дракон, та не помітить своєї дії.

- Угу…

- Сьогодні буде вся сума, що ти хотіла, - встає та минає мене, мов якусь колону чи іншу непотрібну прибамбасу для інтер'єру. Швидко йде до дверей, а там виходить. Навіть не каже слів прощання.