Читати книгу - "Вибрані листи"

«Як тривога, то до Бога». Ту нашу мудрість мовби резюмує один із листів, де автор тонко зауважує, яким морально чистим стає той, хто у хворобі: «Щойно тоді спохоплюється, що десь таки є боги, що він — людина; нікому не заздрить, ніким не захоплюється, нікого й не зневажає; не дослухається до злобливих чуток, не смакує їх: перед очима в нього вимальовуються лише лазні та джерела. У цьому всі його помисли, всі бажання — надалі, якщо йому суджено одужати, він обіцяє собі тихе й спокійне, тобто сумирне, блаженне життя». А наприкінці листа — афористична «точка»: «Так ось що філософи силкуються втлумачити нам у голови багатьма словами й навіть книгами, я можу стисло подати, як науку, тобі й собі: намагаймось і при здоров'ї бути такими, якими обіцяли собі бути при недузі» (VII, 26). До речі, схожим спостереженням ділиться з читачем І. Франко у передмові до своєї збірки «Мій Ізмарагд»: «В хворобі чоловік […] робиться м'яким та лагідним, та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати […] тулитися до когось з довір'ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною». Припускаємо, що й спостережливість нашого поета, хоча, певна річ, від природи, все ж загострена й поглиблена читанням античних письменників, зокрема, й Плінія Молодшого.

Є серед Плінієвих спостережень і таке, що стосується засадничого у людському житті, не раз уже обговорюваного, поняття «humanitas» — людяність у ціцеронівському його значенні. Цей лист (VIII, 16) — щось на зразок психаналізу: Пліній не тікає від свого душевного болю, як, скажімо, ліричний герой у «Зів’ялому листі» І. Франка («Ачей утечу я од лютого болю, / що серце моє розриває»), а хоче, як Лукрецій, Горацій, інші схильні до інтроспекції античні письменники, з’ясувати для себе його причини. Починається лист зітханням: «Як же мене втомили хвороби моїх людей, ба, навіть їхні смерті, і то ще молодих!» Далі — про розради, які бодай трохи той біль вгамовують: Пліній усілякими вільностями й пільгами полегшує життя своїй челяді (не може бути щасливий, коли поряд — нещасливі). І тут, власне, те спостереження: «Та хоча й заспокоюють мене ті пільги, все ж — надломлює й ослаблює сама ця доброта, що й схиляє мене до всіх тих дозволів»; доброта, тобто humanitas.

І все ж автор листа воліє залишатися зі своєю вразливістю, а не позбутись її, як інші, «розумніші» й «сильніші»: «Чи великі вони й мудрі, не берусь судити, знаю лишень, що вони — нелюди: людині притаманно і звідувати, й відчувати біль, а водночас — протистояти йому, слухати розради, а не просто їх не потребувати». Пліній залишається зі своїм болем (як, до речі, й Франко в іншій поезії: «Не покидай мене, пекучий болю…»), зі своєю дивною від того болю насолодою: «Є ж бо й у болісті якась насолода, надто коли виплачешся на грудях у друга, який готовий або схвалити ті сльози, або вибачити їх»… Ми ж, у світі, де не меншає несправедливості й насильства, — соромимося нашої пісенної сльози («Годі вже тих сліз!» — не раз чуємо), хочемо бути «сильними», забуваючи, що нічого немає страшнішого, нелюдянішого, аніж бездушна, груба сила й пошанування тієї сили: «…став я жорстокішим, нелюдянішим, бо побував серед люду» (Сенека — про криваві видовища), аніж неситість, надто імперська, яка робить ту силу дедалі бездушнішою.

Зауважує Пліній і дивується (не перший, звісно), чому це люди пориваються у світ, ген за моря, аби щось цікавого побачити, сліпі до того, не менше цікавого, що на відстані руки; пропонує свої пояснення тієї дивини: «Чи то вже така природа людини, що ми, байдужі до чогось близького, сягаємо по далеке, чи тому, що всяке бажання, якщо його можна легко задовольнити, поволі згасає, чи, врешті, тому, що постійно відкладаємо (ще, мовляв, надивимось, тільки-но захочемо), переносимо на пізніше знайомство з тим, що, кажу, у нас перед очима» (VIII, 20). Задумується над тим, чому це придбане не так втішає, як жадане (II, 15); чому у старості таким жаданим є те, що солодким було в молодості (II, 3); чому любов — така дрібничкова й прискіплива (II, 2); чому, «що ближчим є жадане, то болючіша його відсутність» (VI, 1); чому «…ліси, усамітнення та й сама потрібна для ловів тиша, як ніщо інше будять думку, схиляють до роздумів»; чому усілякі рухи тіла так розворушують душу (І, 6); як це «море, узбережжя, тиша на відлюдді», дарма що безмовні, можуть стільки всього «підказати, продиктувати» (І, 9) й таке інше.

Задумується й дошукується причини або просто констатує, залишаючи подальші міркування читачеві, як от: «…смак будь-якої услуги пропадає, коли за неї вимагаємо віддяки» (І, 13); жива бесіда солодша, аніж листовна (IV, 7); «…у живому голосі є щось таке, що торкається серця» (II, 3); доторк до речей, якими користується людина, — то наче доторк до тієї людини, коли вона відсутня (VI, 7)… Дуже часто, зауважмо ще раз, подібні спостереження подані в афористичному ключі, як от: «Не знайти більшого лінивства, ніж у розніжених людей, більшої допитливості, — аніж серед дозвільних» (IX, 32). Або: «…ніщо так не підживлює любові, як страх утрати, і той страх раз по раз боляче мене вражає» (V, 19); та хоч як (пригадуємо пораду Сенеки) не «підготовляймо душі до тієї втрати», щоб не отруювати собі життя, — цього страху не позбудемось.

У нашу телевізійну, перенасичену новинами добу належно оцінимо й таке спостереження Плінія: «…люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якимись голими відомостями купиш навіть тих, хто наставляє вуха всіляким балачкам та побрехенькам (V, 8), — згадаємо такі щедрі на «голі відомості» наші служби новин, які аж надто догоджають тій особливості людської природи.

Серед спостережень, що стосуються філології, цікавими є, особливо для перекладачів, ті, що у листі до Фуска Салінатора, адвоката (VII, 9),