Читати книгу - "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"

Хто сказав, що медитації та сидіння у незручній позі розслаблюють? Через дві години і кілька мотків моїх нещасних нервів я зрозуміла, що або мій камертон бракований, або я. Тільки Степан продовжував лагідно посміхатися і дивитися на мене поглядом люблячої матері. І цим уже трохи дратував.
— Вам треба відпустити всі блоки й відкрити дар, — бубонів Степан.
Ага, а потім плавно перетекти в позу „собака мордою вниз“ і видихнути. Мене злило все, починаючи від сонячної погоди і закінчуючи власним камертоном, який, як п’явка, присмоктався до руки.
 — А це точно допоможе? - Уточнила я у кудлатого вчителя.
- Як знати, - мрійливо видихнув йєті, - єднання з камертоном у кожного своє. Прилад прийняв вас, тепер потрібно його прийняти. Зжитися.
Поки що я зжилася тільки з лужком, на якому сиділа. Ще кілька годин, і я ґрунтовно пущу коріння в землю невідомого лісу, а потім по мені можна буде визначати де північ!
- Тобто, як? Ви ж інструктор! - Напружилася я. — Є алгоритм?
Степан знову дивно посміхнувся і подивився в далечінь. Покрутив у пальцях жовтий дубовий листочок.
— Усі ми різні, дивимось на світ по-різному, — хмикнув йєті. — Звідки взяти алгоритм?
Я обвела поглядом ліс, небо, трепетну берізку із золотистими листочками. Потім схопилася на ноги і підійшла ближче до Степана:
- А це все до чого?
— Так, антураж, — усміхнувся йєті, — і Данилко над вухом сопіти не буде. Не люблю суєти.
Я його зараз стукну. І битиму довго і зі смаком. Що вони всі, як змовилися! Скрізь я винна. І скрізь все сама, все одна…
— Степане, а може, мені не вдасться? - Прошепотіла я. - Ніяк? Може це не моє?
 — Якщо Грані вас обрали, то при вас дар. Просто є блоки, що заважають його прояву. Потрібно зрозуміти які.
Все. Дістали. Філософи фігові! Скільки можна з мене мотати нервову систему? Я зі злості пнула якийсь гриб, що стирчав із пожухлої трави, і із захопленням простежила політ його капелюшка до найближчого дуба. Бах! Частина гриба розлетілася на шматки. Степан теж глянув на останки гриба. Зітхнув.
- Степане! - Почала я кричати, навіть руками розмахуючи. - Які блоки? Я тобі скажу! Ще позавчора, вранці, моєю головною проблемою було домагання на роботі від заступника директора і низька зарплата! Я не просилася сюди, не хотіла у цей світ і всіх цих благ не хотіла! Всі кажуть, що я маю, що мені потрібно робити і що я зобов’язана, а я… А мені…
- Страшно, - нахилився до мене йєті.
Як він це робив? Але зараз, посеред лісу, оточена лише деревами та чагарниками, я розуміла, що можу висловити все, що накипіло в душі. І висловити це я можу тільки цій кошлатій громадині з поглядом п’ятирічної дитини.
- Дуже страшно, - шепнула я і шморгнула носом, - дуже. Степане, я не знаю, як і що робити… нічого не знаю.
Все. Прорвало. Я почала пхикати і гикати, розмазуючи по щоках сльози. У кризовій ситуації я частіше лаюся чи огризаюся, а тут… Я так плакала лише в далекому дитинстві, коли поряд були батьки. А зараз я доросла, самостійна.
— Ніхто не знає, як треба, — почула я голос Степана, а потім мене обійняли, притискаючи до широких волохатих грудей, — але для початку треба бути чесною з собою і не ховатися від власних почуттів. Прийняти свій страх, тоді він не матиме влади над вами.
Я продовжувала плакати, обіймаючи Степана, стискаючи руками м’яку та теплу вовну. Він був як величезний плюшевий ведмідь, про якого я так довго мріяла у дитинстві. Спокійний, теплий, надійний. Такий, якому можна довірити усі свої страхи.
— Я не впораюся…
- Потрібно прийняти свою слабкість, - монотонно промовив йєті, - прийняти себе. Від призначення не втекти. Але чи все погано? Чи все страшно?
Я знову шморгнула носом, глянувши на Степана. Так захотілося залишитись у цьому лісі поряд з м’яким і надійним йєті.
— Деколи треба поглянути на свій страх, тоді він стане менш жахливим. Що вам показали для прикладу?
- Левархтон, - зітхнула я.
— Так, не найкраще перше знайомство. — Степан зітхнув, а потім лукаво підморгнув мені: — Вдамо, що нічого страшного ми не бачили. Чи всі світи такі страшні?
— Я не знаю, — прошепотіла я.
— Ваш страх заважає вам відкритись Граням. Чому? Ви бачили лише один світ із нескінченності…
- Звідки мені знати, що там?
Степан промовчав, тільки приклав долоню до мого камертона, і світ знову помінявся, замість лісу вибудовуючи нові, химерні декорації. Я притулилася до кудлатої руки наставника і заплющила очі.

***

— Ой, смішні які, — шепнула я, ховаючись за кущем бузку.
Біля озера в горах плавали двоє маленьких дракончиків. Білі, блискучі на сонці боки, золотаві вуса, блакитні, як небо, очі. Вони пірнали в прозору воду, здіймаючи хмари бризок, хлюпалися і пищали, як дельфіни.
— Можемо підійти ближче, — сказав Степан, — вони ручні.
І, не чекаючи моєї відповіді, Степан пішов до озера, потягнувши мене за собою. Ішов спокійно, з такою ж блаженною усмішкою на губах. Дракони насторожилися і завмерли. Тільки підійшовши ближче до цих істот, я зрозуміла, що те, що я вважала перламутровою лускою, було пір’ям. Сотні тонких, білосніжних пір’їнок були притиснуті один до одного, переливаючись на сонці. Це були дивовижні створіння, зовсім не схожі на тих драконів, яких нам малювали казки. Я підійшла до самого краю води, присіла, опускаючи руку у воду. Вода була чиста, прозора, на поверхні плавали квіти, схожі на лотоси, а все дно озера було усіяне дрібною різнобарвною галькою. І вся ця краса в оточенні гір, під чистим, безхмарним небом.
Дракони знову запищали, і один із них, пірнувши, виплив поряд зі мною, з цікавістю потягнув носом повітря і пирхнув. Я не замислюючись бризнула на дракона водою. Знову тихий свист-писк, і істота пішла під воду, пускаючи круги на рівній, мов дзеркало, гладіні.
— Гарно тут, правда? — захоплено зітхнув Степан. — Коли меланхолія накочує, я люблю приходити до цього озера. Місцева фауна нешкідлива. Сторонніх очей нема. Можна насолодитися самотою.
Степан сів на повалене дерево, смішно виставивши свої величезні стопи. Я теж примостилася поряд з йєті, так само милуючись драконами, що веселяться у воді. А в небі гасали химерні птахи. Чи метелики? Тут все було строкатим, яскравим, наче екран телевізора, де кольори викрутили на повну потужність.
- Дуже гарно, - зітхнула я і знову глянула на небо, - спокійно.
Під ноги впав маленький камінчик, а з води на мене дивився дракон. Грайливий «урр» і схилена набік голова. Я підняла камінчик і закинула його у воду. Хазяїн пустотливих очей пірнув слідом.
— Намагаєтесь мене відволікти? - Уточнила я у йєті.
— Даю змогу відпочити, — милуючись озером, промовив Степан, — ви втомилися і знервувалися.
Мені під ноги полетів шматок якогось корча, а з води спостерігали вже дві пари очей. Довелося підійти і кинути корч у воду. У сонячних променях, що лилися з неба, переливалася і блищала пилюка, і каміння в озері ніби світилося. Я засміялася, коли двоє драконів з пирханням виринули з води, з величезною колодою в зубах. Незабаром я вже жбурляла у воду палиці та каміння, а дракончики весело свистіли та били хвостами по воді.
— Ми можемо повернутися сюди завтра, — почула я голос Степана, — чи відвідаємо інший світ, — а зараз настав час додому.
Я з усмішкою кивнула, передчуваючи нову локацію та нові знайомства. Не те щоб Степан мене переконав, але все ж таки треба спробувати взяти максимум від того, у що мене «вляпало» провидіння. Потрібно повернутися і відпочити, а завтра Степан покаже мені інший світ, ще барвистіший. Напівпрозора іскорка промайнула повз мене, з шипінням упала у воду. Минулого разу Степан відкривав перехід без іскор…
Я випросталась і подивилася на йєті. Світ навколо поступово гас, а промінь світла вистрілював туди, де виднілися контури кабінету Радунського. Цей перехід відкрив не Степан… Я спантеличено глянула на камертон, який спокійно засвітився на моїй руці. І жодних тобі медитацій.
— Запам’ятайте ці відчуття, Світлано, — сказав Степан, простягаючи мені руку, — вами керує цікавість. Думайте про те, скільки світів ви побачите, а не про небезпеки, що ховаються в них.
Ми пішли разом, по доріжці світла. Степан ледве торкався мого плеча, ніби спрямовував. І темрява довкола вже так не лякала, в ній я вгадувала контури інших світів. Гострі вершини гір, морські хвилі. Цілком незрозумілі пейзажі.
— А чому коли Радунський відкривав прохід до Ліги, то він був іншим? - Здивувалася я.
І справді, коли я вискочила за професором з вагона, коли Данило переносив мене до Лівархтона, у всі ці рази були іскри, був промінь світла і була темрява. А коли ми з підвалу пішли до Ліги, то перехід був іншим. А Степан взагалі без «спецефектів» переходив.
— Нічого дивного, — усміхнувся Степан, — ви йшли до спільного проходу, створеного розломом. Це вирва. Він сяяв, там були видні уламки світів. Так?
- Так.
— А цей прохід будуєте ви, Світлана, — кивнув йєті, — промінь камертону створює перехід тільки для вас. У мене, як ви помітили, теж свій стиль переміщення. Це залежить від способу та місця переходів. У вас класичний для хранителя. У мене природний для левархтонця. А прохід до Ліги чи іншого стихійного розлому — він інший. Спонтанний. Так їх і відстежують. Цим вони відрізняються.
Я з тугою глянула на Степана. Той з розумінням глянув на мене і поплескав по плечу. З цим кудлатим велетнем було дуже затишно і вільно. Він був такий спокійний, що всі мирські потрясіння здавались чимось далеким і незначним.
— Данило вам усе підкаже, — підсумував Степа, — моє завдання було відкрити вас для камертону.
У лівархтонців це добре виходить. Підбадьорив! Я вже розкотила губу, що вчитиме мене Степан. Наставлятиме мене і опікуватиме, як Йода юного джедая. Навчить махати мечем та посвятить у таємниці своїх предків. Мабуть, моє обличчя виражало те, що словами висловити не дала б цензура.
— Не гнівайтесь на нього, — зітхнув йєті. — Для Данила все навколо війна та бій. Він так звик. Цей світ та інші для нього – фронт. У нього розвинене почуття обов’язку та відповідальності. Тому він і Радунський повели вас звичними їм стежками. У їхньому випадку подібне допомогло прийняти камертон.
— Тобто я безвідповідальна та черства? - насупилась я.
— Ви чутлива й вразлива,— м’яко посміхнувся Степан,— і темна сторона вашої нової роботи лякала вас. От і все. Чоловіки за своєю природою руйнівники, і війна їх не лякає. Жінки – творці.
На цій оптимістичній ноті ми й підійшли до кінця переходу, де виднівся кабінет, Лужанський у кріслі та… Нестерпно та дуже смачно пахло смаженими грибами. Можливо навіть зі сметаною. Мій шлунок радісно забурчав, нагадуючи, що вкинуте в нього паливо вже розібрано на молекули, засвоєно та частково перероблено. Що ж, хоч годувати на роботі будуть смачно, а це все ж таки плюс!