Читати книгу - "Заборонений плід, Валерія Дражинська"

Женя

Як на зло, стикаюся з Дімою на виході. Ідеально бездоганний у чорному діловому костюмі та білосніжній сорочці. Я ж начепила на себе короткі джинсові шорти та білий топ без бретелей. На ногах гладіатори тілесного кольору. Він, перегородивши прохід, почав з ніг до голови мене роздивлятися.

- Куди зібралася? - запитує рівно, без емоцій.

- Із друзями до клубу відпочити, - намагаюся говорити так само без емоційно, але ясна річ, як у нього в мене не виходить.

- Ти ще не навідпочивалася? - криво усміхається, - Май на увазі, завтра о восьмій ти зі мною їдеш в офіс. Тож сильно не захоплюйся в клубі.

- Дім, я тільки вчора повернулася, - намагаюся достукатися до непробивної людини, - Дай мені адаптуватися хоча б кілька тижнів.

- У тебе був цілий день для адаптації. Не спустишся до восьмої до низу - виволоку в машину просто з ліжка. Тож якщо буде хоч одна мінімальна передумова проспати, краще лягай спати вдягненою, - він було рушив уперед, але раптом передумав та, різко наблизившись, навис наді мною.

Занадто близько. Обличчя обпалило гаряче дихання, я мимоволі вдихнула його запаморочливий запах.

- А якщо ти раптом надумаєш не ночувати вдома..., - багатозначна пауза, за якою слідує повільний поворот голови ліворуч і спекотний шепіт на вухо, - Сильно пошкодуєш, дівчинко!

Поінформував дядько та спокійно пройшов у будинок. Чорт, чорт, чорт! Як же він дістав! І моя реакція на нього дістала! Від безсилої злоби тупнула ногою та попленталася у ванну кімнату на першому поверсі усувати наслідки його вторгнення в мій особистий простір.

Заперечувати, переконувати або щось доводити сенсу немає. Перевірено! Та й дізнаватися межі адекватності цього індивіда не хочеться. За щучим велінням, за моїм не бажанням багатообіцяюча ніч мала перетвориться на похмурі посиденьки. Як би не так! Нізащо! Нехай завтра буде погано, але сьогодні я відірвуся. І ніхто мені не указ.  

Зібралася наша звичайна компанія. Три мої подруги, дві з яких були зі своїми хлопцями. І Хана - колега по курортному ув'язненню. Ну і, звісно ж, незмінний Костя, який осудливо поглядає на коктейлі, що змінюються в моїх руках. Так! Я сьогодні гуляю! Завтра буде завтра.

Ритмічна музика, танці з перервами змочити горло, алкоголь у крові, забійна атмосфера навколо, флірт із незнайомцями. Не помічаю, як летить час. Коли вкотре падаю за наш столик, Костя не витримує:

- Жень, ти завтра не встанеш! Чотири ранку! Поїхали вже!

- Охорончику мій улюблений, ще трохи, - п'яно намагаюся показати великим і вказівним пальцем мінімальний відрізок часу, - Будь-лааааасочка!

- Десять хвилин, а то я тебе на руках винесу! - навіть приставлена ним охорона мною командує.

Мозок, не хило підживлений алкоголем, бунтує. Танцюю і знову гублюся в часі, коли раптом підлітаю вгору й опускаюся животом на чиєсь плече. Кричати завадила нудота, що моментально підступила. До виходу терплю, а там не витримую та починаю бити руками по спині з усієї дурі на яку здатна. Костя, мабуть, розуміє, що щось не так та відпускає мене на землю. Мене тут же вивертає на виворіт.

- Жень, вибач, Дмитро Володимирович наказав доставити тебе додому, - виправдовується охоронець.

У своїй кімнаті, куди мене вдало телепортували, я тягнуся до ванної. Ледве вмиваюся та чищу зуби. Зірочкою падаю на ліжко. Завіса!

Будить мене жало крижаної води на обличчі. З переляку підскакую й одразу ж падаю назад. Голова паморочиться й нещадно пульсує. Мимоволі виривається стогін вмираючого.

- Жень, я тебе попереджав, - чую, якийсь надто м'який і співчутливий голос.

Підводжу одне око. Завидно свіженький і, як завжди, бездоганний Діма.

- Котра година? - неприємно хриплю я і тут же намагаюся прочистити горло.

- П'ять хвилин дев'ятої.

Тру мокре обличчя руками й усвідомлюю весь жах ситуації. Він вилив на мене крижану воду. І зараз виконає своє вчорашнє попередження. Уже не звертаючи увагу на головний біль, підводжуся на ліктях і прошу.

- Дім, дай мені привести себе до ладу. Десять хвилин. Будь ласка!

Чудовисько махає головою. Легко підхоплює мене на руки. Спасибі, що не на плече - меж свого шлунка на сьогоднішній ранок я не знаю. Не дивлячись на загальний бойкот організму, я плавлюсь в бажаних руках і чомусь, вдихаючи його смачний запах, мені стає легше. Рівно до того моменту, поки він не опускає мене на сидіння автомобіля. Сам сідає поруч. Кидає на коліна вологі серветки і мою сумочку:

- Приведи себе в нормальний вигляд.

- Почекав би кілька хвилин, був би тобі шикарний вигляд, - огризаюся, але наказу підкоряюся.

Поки наводжу марафет у польових умовах, голова вже не просто неприємно пульсує, а просто розривається на дрібні частинки. З важким зітханням відкидаюся назад.

- Може дати тобі похмелитися? - цікавиться із завуальованим знущанням.

Мимоволі виривається судомний спазм шлунка. Закриваю рот долонею. Цей гад щиро либиться. Зависаю. Побачити його справжню посмішку за таких обставин неймовірно. Здається, що це міраж.