Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

Наступну годину ми уникаємо серйозних тем. Я дізнаюся, що Роман разом із братом прогулював школу заради ранкових сеансів Гаррі Поттера. Сміюся над його розповіддю про те, як він спізнився до гуртожитку і ледве заліз у відкрите вікно на другому поверсі. Дивуюсь, коли Роман зізнається в кулінарних навичках: підлітком він часто готував вечерю для мами та брата, вивчав рецепти, імпровізував, а одного разу нагодував сім'ю неїстівною баландою, через яку вони два дні валялися в ліжку, трималися за ниючі животи та дивилися серії “Друзів”.

Я згадую, як із цікавості працювала кілька місяців офіціанткою; як виграла шкільний конкурс "Міс чарівність"; як на спір поцілувала однокласника, який мені подобався; як прийшла до все тієї ж учительки російської мови додому, щоб обговорити свою участь у міській олімпіаді і, коли вона вийшла на кухню, знайшла на її комп'ютері завдання з підсумкової контрольної та сфотографувала їх на телефон.

Ми допиваємо другий келих пива, і я з жалем дивлюсь, котра зараз година. За п'ятдесят хвилин гуртожиток закривається, настав час перейти до фіналу гри. Але чи настільки ми зблизилися, щоб поділитися особистим? 

А раптом тільки я відчуваю дивне єднання між нами? Ні, я бачу у погляді Романа зацікавленість, відвертість, капітуляцію. Він знає, як важко мені далася розповідь про втечу з дому. І зараз я заслужила право поставити йому особисте запитання — чому він давно не відчуває себе щасливим.

Ми замовляємо по останньому келиху пива. Я шалено хвилююся: серце гуркотить, у горлі надто сухо, а пальці тремтять, тому я ховаю руки під столом. Щоб допомогти йому, потрібно роз'ятрити стару рану. Я так бачу, і я так відчуваю. Повертаюся до розслабленого Романа і вимовляю:

— Я ніколи нікого не любила.

Він завмирає: очі покриваються кіркою льоду, плечі напружуються, обличчя похмуріє за лічені секунди. Він вдивляється в мене, ніби не вірить, що я наважилася торкнутися цієї теми, перевіряє, випадково я це ляпнула чи навмисне.

Я не ховаю очі та всім своїм виглядом показую, що готова слухати. Ну, не тримай біль у собі, я все зрозумію — тільки відкрийся мені. Розкажи про дівчину, через яку ти почав пити, посварився з сім'єю, записався на консультації психотерапевта, перестав радіти дрібницям і вдав, що справжнього щастя не існує.

Роман відсувається від мене на кілька сантиметрів, і цей неусвідомлений жест ранить сильніше за мовчання. Я переоцінила свої можливості. Полізла в чужу душу, довірившись швидкоплинним відчуттям, а не голосу розуму.

Але тут Роман дивиться на мене хворими очима, робить ковток пива і починає говорити.